HWYD: Розкажи про своє дитинство: де, в якій сімʼї ти народився?

Валентин: Я народився в Конотопі у звичайній родині. Мама – медсестра, там у нас був свій будинок – навіть половина – ми ділили його з пенсіонеркою. В якийсь момент вона забула вимкнути газ, і наш будинок вибухнув. Після цієї події мама півроку ходила до мера, намагалася вибити нам компенсацію у вигляді квартири, і врешті решт їй це вдалося – нам видали квартиру, в якій, власне, до переїзду в Київ я і жив.

Із батьком мама розійшлася, він згодом відсудив у нас половину цієї квартири, забарикадував її і зачинив двері. Увесь цей час ми з ним не спілкувались – аж до того моменту, поки я не викупив цю квартиру.

У мене був вітчим. Він працював водієм все життя, аж поки не помер. Зараз мама мешкає в Ірландії – вона виїхала від обстрілів через рік війни. Тепер там вона майже заміжня, пристосувалася, у неї все добре – нарешті вона катається і дивиться step by step різні країни Європи.

HWYD: Опиши свій найяскравіший спогад з дитинства

Валентин: Якщо згадувати прям із раннього, то, мабуть, найперший спогад – Московія, цирк, ведмеді катаються на моноциклі, і я в колючому светрі. А найяскравіший цей спогад тому, що коли я повернувся згодом додому, то спалив той светр – можете уявити, наскільки він був мені ненависним 🙂

HWYD: Розкажи про свої юнацькі часи. Як ти проводив час у Конотопі 90-их?

Валентин: У нас в 90-ті було, як ми це назвали, босяцьке місто. Я зростав у сумнівних компаніях – здебільшого тусувався з борцями. Це було моє прикриття від циган і від представників інших районів, з якими постійно ходили на махачі. Одразу скажу – зараз я зовсім інша людина.

Велика заслуга в тому, що я обрав правильний шлях, а не опинився десь у “віддалених місцях” із набитими перстнями на пальцях, належить моєму тепер вже куму, а тоді просто другу. Мені було 14, йому 16 – він був симпатичним підкаченим парубком із татуюваннями вже на той час, і переді мною постав вибір: або з компанією безкінечні розбірки та бійки, або ж тусуватися з кумом в компанії дівчат, спілкуватися про щось окрім тем “район на район” і весело, а не агресивно проводити час. Звісно, я обрав другий варіант.

HWYD: А як із навчанням? – чи вдавалося відвідувати школу в таких умовах?

Валентин: Не регулярно, але вдавалося) вчився я усереднено, позиції я дотримувався – “з усіма нормально спілкуюся” – і з аутсайдерами, і зі шкільними крутеликами. Це дозволяло мені комфортно почуватися у школі, в якій теж серед дітей були свої тогочасні закони. Але, нагадаю, я ще мав друзів-борців, тож до мене не придовбувалися 🙂

Якщо ж по предметам, то все ніяке, окрім права, історії та математики. Великого математика з мене не вийшло, проте вчителька бачила в мені потенціал, і я старався. Закінчив школу я на трієчки і пішов в інститут.

HWYD: Розкажи про свій вступ до інституту.

Валентин: Я приїхав на вступ до КІ СумДУ (Конотопський Інститут Сумського Державного Університету). Піддивився поруч у чувака, який заповнював анкети, було написано “Електронні пристрої та прилади”. Ок, буде і в мене 🙂 А потім, по факту, вийшло, що там 4 математики, 2 фізики… І я зрозумів, що потрапив точно кудись не туди, тому через рік пішов з даного напрямку і змінив його на “Менеджмент організацій”.

Ця історія більше мені зайшла – скажу чесно, я нічого не вчив, гроші нікому не заносив, просто логічним мисленням міг все здавати (ну, крім філософії, етики – всього, де потрібна термінологія, звісно) – я просто описував, які процеси повинні відбуватися, що треба зробити, і, в принципі, у мене екзамени приймали.

HWYD: Чи поєднував ти навчання з роботою?

Валентин: Після першого року навчання я знайшов роботу в Києві, тому пішов з денної форми і приїжджав в інститут винятково здавати сесію. Спершу я працював охоронцем двоє через двоє на будмайданчиках. Але ні цій роботі я надовго не затримався, адже графік 2/2 просто не дає шансів на особисте життя – день після зміни ти висипаєшся, наступний день готуєшся заступати на зміну + я мешкав в Конотопі і ще мав закласти час на доїхати до Києва і назад електричкою.

Потім був магазин – продавець-консультант, а тоді – налаштування оргтехніки, встановлення Windows, перепрошивка, зміна матриці тощо.

Трохи згодом зі знайомим ми відкрили власний сервіс. Все було ок до моменту, коли мій компаньон вирішив, що це його сервіс, а я – його підлеглий. “Цікава” історія, але сайт був у мене на хостингу, тож я його забрав, Більшість замовлень якраз йшла з сайту, і я вважаю цей момент першим кроком такого собі афіліатського маркетингу. У мене був знайомий із власним сервісом, і я йому по RevShare віддавав ліди, які до мене приходили з власного сервісу. Таким чином я заробляв декілька тисяч гривень на місяць просто на пасиві. Але тоді я ще не знав, що таке афф-менеджмент.

HWYD: Памʼятаєш, куди витратив свою першу зарплату і які емоції відчував у той момент?

Валентин: Якщо прям брати першу – то це насправді було ще років у 13. Я влаштувався на оптову базу будівельних матеріалів – розвантажували фури, де пропрацював тиждень. Витратив на якісь гульки, точно вже навіть і не пригадаю.

HWYD:  А як ти взагалі вперше дізнався про партнерський маркетинг і зрозумів, що це сфера, у якій хочеш розвиватися та будувати кар’єру?

Валентин: Після Києва я вирішив тимчасово повернутися назад додому – у мене, скажімо так, почалася чорна смуга в житті, яка затяглася майже на рік. Ми розійшлися з дівчиною, бізнес накрився, вітчим помер від раку, і мене все це підкосило. Я приїхав в Конотоп, навчався Manual QA аби відволіктися від думок, а також ходив в тренажерний зал набирати масу – лікував не тільки душу, але й тіло. Це дало свої плоди – за рік менталочка моя відновилася, тож я повернувся до столиці і влаштувався PPC спеціалістом у компанію Svitsoft, де займався рекламою різних направлень. Попередній досвід я набув самостійно – в мене був інтернет-магазин спортивного одягу, а мій на той час компаньон працював як Inbound Calls – отримував дзвінки, спілкувався з клієнтами і займався логістикою. Тож як влаштовано механізми роботи саме з PPC я знав і мав практичний досвід.

HWYD: Якою була твоя перша позиція, і що входило до твоїх обовʼязків?

Валентин: Я займався “Київміськбудом” – усіма направленнями, які тільки були – продаж парковок, комерційних приміщень і, власне, квартир. За рахунок цього зʼявилося розуміння, що в сфері маркетинга крутяться великі бабки, адже дуже багато грошей проходило через цей Google Ads акаунт, я його самостійно вів, щомісяця щось унікальне робив, і уперся в те, що почав робити великі обсяги, але компанія не могла мені вже релевантно за це платити. До речі, на цій роботі я познайомився зі своєю майбутньою дружиною.

HWYD: Як ти врешті-решт опинився у MAKEBERRY AFFILIATES?

Валентин: Коли я вирішив зайти в стабільну історію, то спершу пішов у баїнг до FB-команди Offer Leader – мої перші кроки саме в iGaming. Але за півроку зрозумів, що топчуся на місці, не росту і не розвиваюся. І тоді зі мною сталася компанія, що згодом відкрила світу Makeberry як один із своїх проявів, над створенням якого ми працювали вже пліч-о-пліч.

HWYD: Як розвивалася твоя карʼєра у компанії, і що наразі входить до твоїх обовʼязків?

Валентин: В компанії я вже більш ніж 4 роки, прийшов на позицію Affiliate manager на власні продукти і займався залученням партнерів на роботу з ППшками і з тімами. Закуповував трафік, показував результати. В принципі, мені пощастило, що мого тогочасного керівника підвищили до позиції Head of Acquisition, тож в мені побачили потенціал за рахунок проактивності і результативності, і зробили тімлідом.

На той момент я закуповував трафіка більше, ніж закуповував наш in-house buying! А тепер увага – вдесятеро! Зараз in-house buying виріс разів в 30-40, тому це сильно мене тішить, і я можу дозволити собі ділитися історією, як воно було на початках.

А тоді починається повномасштабна війна. Ми вимушені були дещо схлопнути обсяги зовнішньої закупки, СНДшні продукти ми швидко продали, а на виручені кошти створили проект RocketPlay, який наразі знаходиться, наскільки мені відомо, на 2-ому місці за платформою SoftSwiss в Австралії. От тоді ми стали великими і точно впізнаваними на весь ринок.

HWYD: Як вирішили продавати трафік?

Валентин: Перші місяці війни, у перервах між тривогами і обстрілами, я працював баєром – ми прийняли таке рішення, аби компанія не потонула. І лив, маю сказати, я достатньо вправно. Тоді ми і замислилися, а чому б нам, власне, не продавати трафік, якщо ми вміємо його генерувати…

Мені запропонували це направлення розвивати – ще тоді незрозуміло, на якій посаді і з якою назвою. Бюджети плаваючі, але – “давай, фігач! Так десь рік ми призвичаювались, налагоджувались, продаючи трафік, а потім логічним рішенням стало оформити все це діло і зробити бренд. Так і зʼявилося MAKEBERRY!

HWYD: Скільки наразі постійних рекламодавців у MAKEBERRY AFFILIATES?

Валентин: Десь 30, може, 40. Це таких, із якими ми адекватно працюємо, які розуміють value нашого трафіка. Буває ж різне: іноді продукти перестають конвертити, іноді наш трафік не метчиться з продуктами, бувають просадки у вигляді сезонності, та суть головна у тому, що у нас недостатньо зараз трафіку, аби задовольнити всі потреби від усіх рекламодавців, з якими ми працюємо. Грубо кажучи, ми спокійно можемо командою біздева і рекламодавців продати трафіка в 5 разів більше – у нас буквально стоїть черга з реклів, для яких нам, по-перше, треба повідливати їх капи, по-друге, потестити. Тому тут, скоріш за все, недостатньо трафіку, аби покрити усі анкапи (наприклад, ми закладаємо на рекла 200-300 депозитів, а він каже “Давайте 1500”), і можна було б у когось їх забрати, але той теж хоче 1500, і доводиться казати “Ні, соррі, півтори ми зальємо, але орієнтуємося на ось таку capacity, яку ми реально можемо на вас відлити”. Тож я намагаюся лавірувати між усіма факторами: від окупності до ризиків. Логічно, наче, було б віддати все в одного рекламодавця, але ж водночас може статися й те, що рекл миттю просто схлопнеться чи закриє гео – від цього ніхто не застрахований. Тому диверсифікація – надважлива у моїй роботі. Щось конвертить краще, щось менше, але повністю в одного рекла ми все не зливаємо.

Зараз ми спеціалізуємося винятково на tier-1, але формуємо команду під tier-3. Сподіваюся, ми там закріпимося, Розуміємо, як масштабнутися там, розуміємо вже деякі продукти, які можуть нормально опрацьовувати цих гравців (платежі, які не дропаються кожні півгодини). Тож в планах – розширитися на Африку та Азію.

Із інноваційного – скоро ми запускаємо систему предікшенів – аналітичних розрахунків на основі різних метрик, скільки ми конкретно грошей зможемо принести партнеру. І на основі цих предікшенів ми плануємо вести перемовини, спираючись на конкретні цифри і очікування як з нашого боку, так і з боку рекламодавця.

HWYD: MAKEBERRY AFFILIATES часто можна зустріти з різноманітними проявами на конференціях – стенди, спонсорство, участь, розіграші тощо. Яка основна мета такої активності, що ви у це вкладаєте особисто як бренд?

Валентин: Проведу аналогію з Coca-Cola – про неї всі знають, всі її пʼють, проте цей напій постійно рекламується по всьому світу! В маркетингу треба завжди бути на видноті, адже так само стрімко, як бренди зростають, про них і забувають, якщо вони випадають із інфо поля.

Також ми несемо меседж через PR про те, що у нас – найкращий FB-трафік на ринку. Ми це підтверджуємо і аргументуємо в живих розмовах в рамках заходів та конференцій. А ще відсотків 20 партнерів на конференціях приходять саме через рекомендації, адже “тікучка” кадрів в ринку висока, ми могли наливати трафік компанії, з якої співробітники попереходили в інші компанії, і тепер вже представники їх нових роботодавців підходять до нас, адже їм рекомендували нас, як гарант якості, з яким попередньо мали справи.

HWYD: Що відрізняє MAKEBERRY AFFILIATES від решти компаній аналогічного напрямку?

Валентин: Ми завжди працюємо над Win-Win історією, наш FB-трафік дорожчий відсотків на 40 за середньоринковий, але наші гравці приходять і грають в довгу. Це не та історія, коли в перші 2 тижні окуповується і далі не грає – ні. Мова про гравців, які приходять за відчуттями, свідомо за тим, аби просадити гроші.Як це відбувається? Ми прямий рекламодавець WinSpirit і RocketPlay казино, знаємо як з ними працювати, який трафік туди запускати. Як висновок: собі фігню не закуповуємо і зовнішнім рекламодавцям, відповідно, також.

До того ж маємо власну аналітику. На перших порах ми одразу оговорюємо з рекламодавцем, що в разі початку співпраці не на тестовій капі, то ми вас підключаємо до своєї аналітики, де ми бачимо активність гравців, як окуповується трафік, як він виконує kpi, і як він далі живе. Це для того, аби вчасно зупиняти баєрів, воронки, щось переналаштовувати тощо.

HWYD: Які твої подальші плани на майбутнє в складі MAKEBERRY AFFILIATES?

Валентин: Хочу закрити власний гештальт – вибудувати систему, яка працюватиме автономно. Проінтегрувати усі новинки – AI, зробити всі бази, а також розвити баїнг до обсягів, які ми запланували з кількома великими рекламодавцями, які хочуть по 10 млн/місяць від нас трафіку. Ну і на основі 40-50 млн/місяць оборотки – масштабування додаткових відділів. Так свого часу у нас зʼявився власний YouTube продакшн, SEOшка зʼявилася. Хотілося б Tik-Tok запустити нарешті, Twitter, Tg – наразі у нас цих сорсів немає, ми йдемо за класичними сорсами: Google, FB, In-app, трошки SEO. Тож і тут хотілося б захопити трошки більше ринків і з часом зробити MAKEBERRY-2, MAKEBERRY-3… 🙂

Також залишаємо для вас посилання на соціальні мережі MAKEBERRY AFFILIATES:

• Telegram
• LinkedIn

Віта: Ооох, з чого б почати 😅 Насправді, звільнитися зі стабільної роботи та поринути у повну невідомість було одним з найкращих і одночасно одним із найскладніших рішень мого життя!

За цим стояли сумніви, страхи, кохання, великі мрії та амбіції. Тому моя маленька сповідь — до вашої уваги.

Віта: Почалося все з того, що я прийшла у цей ринок, не маючи жодного уявлення, що таке афіліейт, трафік, вертикалі, гемблінг. Це був для мене темний ліс. Натрапила випадково на вакансію SMM-менеджера і вирішила спробувати. За плечима було 6 років досвіду на різних, не схожих між собою, роботах та курс із SMM за 100$, який я купила під час ковіду, щоб змінити своє життя😂. А, і диплом маркетолога, який у мене ні разу так і не запитали).

Я завжди була ідейною людиною, тому маленька зарплата мене не налякала — головне, щоб була можливість вчитись та рости у новій сфері. У мене повірили (чи я сама себе переконала 😅), і в результаті взяли на проєкт, який щойно запустився й активно розвивався. Моє власне зростання відбувалося одночасно зі зростанням проєкту.

З часом до мене дійшли стереотипи про те, що тут гроші ллються рікою і що це досить розвинена та заряджена сфера на СНД-просторі. Але гарна картинка сама не приходить. Щоб чогось досягти, потрібно було ЄБШ. А з урахуванням того, що проєкт був досить молодий, доводилося бути універсальним солдатом і працювати за трьох. Не знаю, чому, але від самого початку не було цього прагнення зануритися в ринок надто глибоко. Завжди більше імпонувало бути за кадром, проте піднімати проєкт і реалізовувати кар’єрні амбіції. Можливо, тому що десь внутрішньо я відчувала: цей трансльований лайфстайл — не зовсім моє.

Я занурилася в процеси з головою — у якийсь момент ця робота стала для мене всім життям. Коло спілкування, теми, виконання задач — усе так чи інакше було пов’язано з роботою, витіснивши власні вподобання і мрії, які робили мене мною. З часом я стала тімлідом, мені допомогли з релокейтом (за це я вдячна окремо, бо це був доленосний переїзд) та підняла планку зарплати. Здавалося, досягла всього, чого хотіла. Але всередині постійно було відчуття незадоволення.

Віта: Насправді, перші думки промайнули на занятті з англійської. Який взаємозв’язок — запитаєте ви. Якось на одному з занять викладач задав банальне питання: “Чим би ти займалась, якби гроші не мали значення?”.

І я відповіла без краплі сумнівів: “Я б подорожувала світом, знімала б про це відео і показувала людям. А в кінці життя зняла б великий автобіографічний фільм, у якому б постаралась донести, як важливо прислухатись до себе і прожити життя так, як ви того хочете, а не так, як вам нав’язали”. Вийшовши з кабінету, я усвідомила, що живу не так, як мрію. Звучить дещо пафосно, так, хахаха. Але я зрозуміла, що на роботі я вже винятково через гроші, хоча завжди була і лишаюся ідейною людиною. Тому я прийняла рішення бути собою і не зраджувати принципам.

Так, я активно розвивалася у цій сфері, і, скоріш за все, змогла б досягти великих вершин. У мене були гроші, визнання. Але чи робив цей успіх мене мною? У свої 25 (можливо, це була вікова криза) я все частіше почала замислюватись, що йду не за покликом душі та займаюся чимось не тим. Бізнесовий Олімп мене більше не приваблював, а збирання кар’єрною драбиною перетворилося на виснажливе кардіотренування.

На всі ці глибокі роздуми про життя дуже вплинула війна, а потім переїзд.

На той момент я вже жила пів року у Варшаві. Як я казала вище, переїзд став доленосним для мене. Почувши мої роздуми, чи то Всесвіт посприяв, чи просто стався банальний збіг, але саме в цей момент я познайомилась з моїм майбутнім хлопцем, який почав транслювати мені, що робота — це робота, вона не має бути сенсом твого життя. І познайомились ми з ним, до речі, на роботі (ахахаха, і це ще одна причина, чому я їй вдячна). Спершу я сприймала це скептично, переконувала його, що потрібно бігти, досягати вершин, заробляти більше грошей, ще більше грошей, а потім ще більше грошей. А тоді замислилася — гроші та успіх, це все класно, але запитай у представників сфери, що за усіма цими щоденними перевірками статки та офісною роботою робило востаннє їх по-дитячому щасливими, і я впевнена, більшість не зможе дати відповідь на це питання.

Тож я звільнилася. До речі, за цим теж стоїть невелика історія. Хлопець вмовляв мене звільнитись, тому що він досить традиційних поглядів і йому мої кар’єрні амбіції не дуже імпонували. А я, “сильна й незалежна”, боялась залежати від чоловіка і сказала: поки не назбираю певну суму — звільнятись не буду. Дала собі пів року на це. Але не тут було. Одного вечора, взявши келих вина собі й подавши інший мені, він сказав тост: “За твоє звільнення!”. Під мій здивований вираз обличчя він показав мені мій Binance, на якому була сума, яку я озвучила 😂 Під його “ну що, ти обіцяла” я написала своєму керівнику про звільнення.

До цього за плечима у кожного уже був пул відвіданих країн, і ми зрозуміли, що це наше спільне захоплення, на яке ми хочемо витратити майбутні роки і яке ми зможемо монетизувати. До речі, з часом звільнився і він. Тому, взявши наші подушки, ми почали подорожувати світом.

Віта: Точно ні. Навіть навпаки, вдячна собі за нього. Зараз ми повністю поглинуті подорожами. Стараємось обирати віддалені та найменш туристичні куточки планети. Сама думка, що ми втілюємо в життя власну мрію, мурашить і приводить в екстаз. Постійні пригоди, випробування, цікаві знайомства з абсолютно різними культурами та людьми, екзотика та аскетизм — все це стало ритмом нашого життя.

За плечима вже двотижневий тріп океаном на каяку островами Раджа-Ампат, дослідження зелених оазисів у серці Оману, підкорення гірських вершин Грузії та ще безліч цікавих місць, на які точно не вистачить статті. До речі, зараз ми в експедиції Африкою. Збираємось проїхати навколо континенту на мотоциклі за 365 днів. Ось воно — підтвердження особисто для мене правильності вибору.

Тут, десь не завжди в комфортних умовах на різних краєчках світу, я почуваюся справді беззаперечно щасливою. Ці емоції хочеться переживати тут і зараз, запам’ятовувати й викарбовувати в пам’яті кожен момент. Тут відчувається життя.

Віта: Насправді, це питання, яке, мабуть, я чую найчастіше. Так, на практиці не все так просто, як я описувала вище. На жаль, гроші нам із тропічними дощами з неба не падають)

Зараз ми подорожуємо на капітал хлопця, який збирав його з 18 років. А щодо мене — я теж не сиджу на місці. І зараз буде відповідь на запитання, чи можливо вийти з арбітражного світу назавжди 😂

Навесні Костя, з яким ми познайомились на минулому місці роботи, звернувся до мене з пропозицією згадати свої маркетингові навички та допомогти запустити проєкт. Концепція медіа мені дуже відгукнулась. Але з моїм ритмом життя було складно щось обіцяти. Домовились, що я запускаю проєкт, беру на себе всі операційні процеси та потім передаю медіа в надійні руки. Але сталось не так, як гадалось. Засмоктало 😂

Але з єдиною різницею — тепер я правильно розставляю пріоритети в житті. І як я писала вище, я ідейна людина, а HWYD — це вже нереально душевне медіа, як і сама ідея його створити. Тому керувати операційними процесами тут — одне задоволення. Я набрала круту команду, яка працює злагоджено, як годинник. І зараз ми разом розвиваємо історію, в успіх якої я вірю, як, мабуть, ніхто інший. Ладно, окрім Кості)

Тому, приємно познайомитись, я Віта — COO у HWYD.

Чи складно все поєднувати? Так. Але я дуже сильно люблю своє життя зараз і те, що в ньому відбувається. Впевнена, що в старості я точно не буду ні про що жалкувати. Якщо доживу, звісно, а то в Африці, самі розумієте, скільки небезпеки…

А ще в мене є неймовірна велика підтримка. Тому, скоріш за все, через якийсь час, коли зможу відпустити від серденька HWYD — я все-таки передам його в надійні руки. Але поки я тут.

А поки підписуйтесь на Instagram і станьте свідками моєї нової історії.

Стабільність vs Гнучкість

Залученість vs Прогнозованість

Стабільність vs Момент

Години vs Результат

Марафон vs Спринт

HWYD: Як давно ти в affiliate-ринку і з чого все почалося для тебе?

Юля: В affiliate-ринку я вже 10 років і почалося все з ярмарки вакансій. Тоді я вперше влаштувалася на full-time роботу на посаду affiliate manager в мобільному маркетингу.

HWYD: З якими викликами ти зустрілась на початку своєї кар’єри?

Юля: Основним викликом для мене стали упередження суспільства — зокрема, стереотипи, що молодий вік і приємна зовнішність нібито не можуть поєднуватися з аналітичним складом розуму у дівчини. Це проявлялося як у формі ейджизму, обʼєктивізму так і гендерної дискримінації.На початку кар’єри мені доводилося буквально наполягати на проведенні інтеграцій, долучення до переговорів з партнерами по технічним питанням, пояснення, що моя роль в компанії не є формату прислуги або ескорту, тощо. Це був не просто виклик, а щоденна необхідність доводити свою компетентність через дії.

З часом я навчилася будувати чіткі кордони в комунікації, а впізнаваність на ринку зменшила ризик появи таких ситуацій в рази. І це відкрило для мене можливість — бути голосом підтримки для тих, хто зіштовхується з подібними труднощами в команді чи в професії (в будь-який бік за статтю та віком).

HWYD: Що найбільше любиш в своїй роботі?

Юля: Можливість зростати, масштабувати ідеї та вплив, бути не просто в курсі трендів, а формувати їх. А також, людей…

Мене надихає поєднання технологій, маркетингу, зв’язків з громадськістю та особливо — фокус на людях, команді, HR-аспекті. Це рідкісна синергія, яка дозволяє не лише створювати продукти чи кампанії, а й формувати середовище, в якому вони народжуються.

HWYD: Ти — людина, яка вміє бути “своєю” і з топами, і з новачками. Як тобі це вдається?

Юля: Для новачків – достатньо памʼятати свій особистий досвід та шанувати ту важку працю, той шлях, котрий проходять зараз ці люди. Вірити, підтримувати, направляти.

Для топів – це розуміння, через що пройшли ці люди, маючи поза роботою ще невідому кількість питань, котрі супроводжували той шлях до статусу “топ” серед оточуючих. Це про велику відповідальність, це про неймовірний обсяг знань, умінь та різноманітних навичок. Це про досягнуті вершини зі сторони, а поза ними синдром самозванця і невдоволення, бо “можна було ліпше”.

HWYD: На твою особисту думку, дружба в affiliate — це реальність чи більше красива ілюзія?

Юля: Я щаслива сказати, що це реальність. І я навіть знаю випадки, де це ще й велике прекрасне кохання!

HWYD: Які якості ти цінуєш у друзях-партнерах на ринку?

Юля: Взаємоповага, чесність, відкритість, відповідальність, довіра, небайдужість.

HWYD: Чи були у твоїй кар’єрі випадки, коли дружба допомогла подолати складні ситуації? Розкажи.

Юля: Таких випадків було безліч! Я зверталася за порадами від питань професійного характеру, до допомоги з евакуацією авто (Олександр, СЕО Triangles) та поверненням особистих речей з Варшави (тут була ціла делегація – Анастасія, ССО Gambeat; Катерина, Head of Advertisers LeadHeaven; Марія та Анна, CEO та TL of Affiliates Spyro). Навіть маю досі 2 фени для волосся, бо один подарувала Оля PR TL WWGroup, коли я була місяць без особистих речей.

Зверталася за підтримкою, щоб пережити стрес. За увагою, яку могла недоотримувати в необхідному обсязі від керівників, колег, тощо. Особливо рятували дружні стосунки з пошуком необхідних контактів під будь-які цілі. Хтось може підказати агенцію, хто друкує візитки в іншій країні, хтось підкаже маловідомий продукт або команду, а хтось рекомендує людину під твою відкриту вакансію в компанії.

HWYD: Які помилки найчастіше заважають зберегти дружні стосунки в професійному колі?

Юля: Одна з найпоширеніших помилок — це плутати робочі стосунки з дружбою, не маючи внутрішнього фільтру: “я називаю цю людину другом, бо ми справді близькі — чи просто тому, що нас щодня об’єднує спільна справа?”.

Ще одна помилка — це небажання або невміння відпустити стосунки, коли ваші цінності, цілі чи кар’єрні шляхи починають рухатися в різних напрямках. І це нормально. Але спроби “тримати” зв’язок на колишньому рівні часто призводять до розчарувань, образ або непорозумінь.

HWYD: В яких випадках, на твою думку, дружба з людьми зі сфери може заважати роботі?

Юля: Коли це не є насправді дружбою, або ви вкладаєте різні поняття в даний термін.

HWYD: Ти якось згадувала, що твої друзі переважно зі сфери. Чи не розмивається через це межа робота-особисте життя?

Юля: Мої друзі знають золоте правило нашої комунікації – ми ОБОВʼЯЗКОВО мусимо говорити не тільки про роботу. Зазвичай, я та “душніла”, хто змушує всіх змінити тему, АЛЕ це важливе нагадування для кожного з нас, що ми цікаві один одному через безліч факторів.

HWYD: Чи є у тебе історія про дружбу, яка змінила твоє ставлення до роботи чи ринку?

Юля: Моє оточення для мене є тим самим чудовим ресурсом для можливості “подивитися з іншого кута” на все, що нас оточує. Думаю, всі і кожен трохи посприяли певним змінам в моєму ставленні до роботи.

Але маю безліч історій про роботу, котра змінила моє ставлення до дружби – і найяскравіша, це поява Анастасії, ССО Gambeat в моєму житті, в моєму ЖК в сусідньому підʼїзді 3 роки тому.  Про нашу дружбу ми жартома кажемо “аби не наші хлопці, то вже жили б разом з 4 котами в центрі Києва”.

HWYD: Як ми знаємо, навколо теми дружби між чоловіком та жінкою є багато суперечок. Особисто ти віриш в неї?

Юля: Я вірю, знаю і відчуваю. Найближчим другом серед чоловіків я вважаю Олександра Щипака – колись ця людина обрала мене гідною бути його керівником. Мої давні партнери, для котрих колись я була affiliate менеджером (передаю палкі привіти Міші Функ та Вадиму Завадюку), а також хлопці та чоловіки подруг зі сфери.

Десь місяці за два до весілля Марія-Вікторія написала мені з пропозицією зустрітися втрьох на обід перед паддл-тенісом та потеревеніти. Я підтримав пропозицію і примчав на обід, ні про що не здогадуючись. Ми зустрілися і, як завжди, говорили про все на світі – роботу, особисте… Юра трохи затримувався, а коли приїхав, вони почали усміхнено переглядатися між собою. Я второпав – щось відбувається. І не помилився – Марія-Вікторія розповіла про те, що планується весілля – але це я знав, як і більшість представників комʼюніті, адже історію з неймовірним освідченням на просторах інстаграму не бачив хіба що лінивий . Та приємно було чути, що мене запрошено серед найближчих для молодят людей. Однак головний сюрприз був ще попереду – мене запрошують провести церемонію! Вау – ось тут перехопило подих! Це ж не просто прийти, привітати, підтримати, розділити свято… Це щось значно більше. Це про неймовірну довіру і сподівання. Ви уявляєте? – 100+ гостей, батьки, дідусі/бабусі, друзі, і нарешті самі молодята, які вдвох викохують це свято – і найсокровенніше довіряють тобі! Я відчув страх і гордість одномоментно! Проте про відмову цим двом і мови не було, тож я сказав “ТАК”! (наче сам стояв у той момент біля вівтаря).

Далі розпочався процес підготовки. Усіх деталей я не знаю, та підхід до навіть найменших деталей був фантастичним. Пара домовилася зі спеціалістами – весільною агенцією. Не можу уявити, скільки зідзвонів у них було щодо інших тем – танець, посадка за столами, меню, кольори, вибір музики, сукні тощо… Але навіть міти щодо організації церемонії були щотижневими.

Я занотовував послідовність дій, виходів, традицій, які вшановуватимуться, і, на сам кінець, мав підготувати текст. Сказати, що я крутив його, переписував, закреслював і писав наново мінімум 100 разів – нічого не сказати. Та настало 26 липня, я був готовий – знав, що вклав у підготовку власну щирість, дружбу і еоції, а коли щиро – точно буде якісно. Перевірено власним досвідом.

Весілля проходило за містом – у Ясногородці – там, де свого часу відкрилася славнозвісна страусина ферма. Відповідно, і назва комплексу для святкування – “Страусхол”. Велика доглянута красива територія: зовні – газончики, ставок із місточками, деревʼяні зруби-бесідки і пишний ландшафт, всередині – величезна зала, прикрашена та оздоблена так естетично, як у американських фільмах про розкішне весілля.

Поки гості зʼїжджалися, на всіх чекав велком-дрінк, грала музика, на сонці блищали білосніжні усмішки гостей, а у повітрі панувало мовчазне приємне хвилювання. Усіх зустрічав гарний та досвідчений ведучий – Ігор Зенін. Особисто я знаю Ігоря по шоу “Шо за сонг?” на ютубі, можливо, ви теж бачили? Раптом ні – рекомендую, там весело.

Ближче до 13:00 організатори голосом ведучого почали скликати гостей займати місця біля красуні-арки, оздобленої посеред галявинки тааааак ніжно, що її хотілося фотографувати навіть до початку церемонії. Місця у перших рядах, зрозуміло, зайняли батьки та найближчі молодятам люди, рештою території розмістилися друзі.

Я почав говорити і в моменті усвідомив, що рівень концентрації гостей – космічний – прикута увага, люди вслухаються у кожне слово, і це кайф! Спершу я викликав свідків – хлопців – їх було аж пʼятеро! Ми перекинулися декількома жартами, аби трошки розбавити атмосферу. Після – кружляючи у танці, зʼявилось пʼятеро подружок нареченої. Усе в найкращих традиціях – одяг свідків був в однаковій кольоровій гамі і дуже гармоніював із кольористикою заходу – навіть цей момент було ретельно продумано. Пожартувавши про парубоцьку вечірку і дівич-вечір, ми запросили до арки нареченого.

Юра вийшов упевнено. Гарний, статний, у шикарному костюмі. Очі видавали легке хвилювання, та тримався він елегантно – як завжди ввічливий, усміхнений, інтелігентний. А от коли настав час виходити Марії-Вікторії, на нареченого чекав сюрприз: вбравшись у весільну сукню і сховавши обличчя під фатою, до Юри вийшов… один із друзів 🙂 Всі розуміли, що цей короткий жарт був необхідним, бо буквально за мить вийде Маша, і рікою поллються сльози радості.

Так і сталося. Я запросив Марію-Вікторію, до вівтаря її підвів статний тато. Розкішна біла, з легким відливом слонової кістки, сукня проводжала кроки нареченої зеленим газоном. Юра захопливо дивився на кохану. Бабуся, що увесь час усміхалася мені і всіляко підтримувала, почала плакати. Навіть молодь не стримувала емоцій.

Молодята взялися за руки, дивилися один одному у вічі та продекламували обітниці. Щиро, впевнено, назавжди! Після цього отримали благословення батьків, за традицією стали на вишитий рушник (одночасно) та надломили коровай.

А тоді – слова, на які всі так чекали. А головне, про які мріяли наші молодята з моменту зустрічі один з одним ще 7 років тому… “Чи готовий ти, Юро, оберігати, кохати, піклуватися про Марію-Вікторію протягом всього свого життя?” – “ТАК!” “Чи готова ти, Маріє-Вікторіє, оберігати, кохати та піклуватися про Юру протягом усього свого життя?” – “ТАК”!

На цих словах емоції вже було не стримати: сльози, оплески, всеохоплююча радість супроводжувала поцілунок молодят. А я, втерши сльозу, усміхнувся, адже зрозумів – все було зроблено так, як ці двоє хотіли! І це мене тішило.

Ну а далі всі перемістилися в ресторан, були тости, смішні і несовкові конкурси, танці… Особливо запамʼятався пранк від ведучого – протягом усього дня весілля він нишком приховано знімав різноманітні крінжові запити щодо гостей – то просив його погодувати з руки, бо він не може зараз бруднити руки, то натякав винести йому тишком-нишком алкогольні напої, бо йому, мовляв, не наливають на роботі 🙂 наприкінці вечора все це діло було змонтовано і показано на екранах. Зал реготав.

Маша танцювала з татом, Юра – з мамою. Кидали букет нареченої незаміжнім, підвʼязку ловили неодружені хлопці. Посеред вечері молодята попіклувалися про дозвілля гостей і запросили сікрет-гостя. Ним виявився Шумей, який під акустичну гітару наживо заспівав пісень, мабуть, 7-8. Особисто я таку музику не слухаю, але почувши наживо, підзавалив – неймовірний голосина до мурашок пробирав і викликав такі ж справжні романтичні емоції, як і саме весілля.

Для молодят цей день був не лише найбільшим святом у їхньому житті, проте ще й важкою роботою, з якою вони впоралися на 1000% – усміхатися, фотографуватися, ходити цілий день на підборах, танцювати, слухати, відповідати, дякувати.

І на завершення

Є речі, які ніколи не виміряєш у ROI, не оцифруєш у таблиці й не закладеш у бюджет.
Наприклад, турботу. Особливо ту, яка приходить у вигляді простих слів від тих, хто вже пройшов трохи більше, ніж ти.

Цей матеріал — саме про таку турботу. Ми попросили жінок, які давно працюють в афілейті, написати кілька слів дівчатам, що тільки заходять у цю сферу. Вийшло не про інструкції, а про досвід. Не про правила, а про відчуття.

HWYD: Розкажи про своє дитинство, в якій родині ти народився?

Костя: Я народився у місті Херсон у звичайній середньостатистичній родині, проте у незвичайних батьків. Моя мама – приклад справжньої жіночності, мудрості та любові, тато – мужності та характеру. За фахом мама була фармацевтом, працювала на виготовленні фармакологічних препаратів при туберкульозній лікарні, а тато – майстер спорту з пʼятиборства, виступав з цього виду спорту за “Динамо”, а через те, що тоді, аби бути динамівцем, треба було бути міліціонером – відповідно, служив і мав звання:

HWYD: Як пройшли твої шкільні роки?

Костя: Я – справжнісінький задрот і не соромлюсь цього. Я з дитинства любив вчитися і обожнюю це й на сьогодні. Найкращим вихідним було – піти з мамою зранку суботи в центр міста на прогулянку, обов’язково зайти до книжкової крамниці, купити нову книжку, а потім відсвяткувати цю подію в кафе за скляночкою молочного коктейлю з тістечком. Книжка прочитувалася за тиждень-два, і потім знову купувалася нова. І так все моє шкільне життя. Навіть зараз, не маючи, на превеликий жаль, вдосталь часу на читання, я не можу спокійно пройти повз книжкову лавку – обовʼязково щось куплю і поставлю у свою бібліотеку вдома – паперові книжки для мене неабиякий фетіш.

З першого класу мене віддали на карате та на плавання. Якихось надзвичайних успіхів та зірок із неба я не хапав, проте мені подобався вже тоді такий щільний графік поєднання навчання з тренуваннями. Памʼятаю, рекордним в цьому плані був шостий клас: повно уроків, пн-пт – плавання, вт-чт – карате, ще й ср-сб – баскетбол. Карате хоч і не зробило з мене бійця, подарувало безліч яскравих спогадів – щоліта ми їздили у спортивний табір до міста Скадовськ – звичайний табір, як у всіх, тільки з тренуваннями. Там була і перша закоханість, і перші поцілунки, дружба і все те романтичне, чим жив і про що мріяв маленький я.

HWYD: Ким ти мріяв стати в дитинстві?

Костя: До 9-го класу включно я мріяв стати хірургом – хотів рятувати людей. Та тоді в Україні відбулася Помаранчева революція, зʼявився на той час дуже прогресивний “5 канал”, що транслював прямі репортажі з Майдану, і я зрозумів: моє справжнє покликання – журналістика.

Відтоді я почав готуватися заздалегідь до вступу в Київський національний університет імені Тараса Шевченка – марив Києвом і саме цим універом, хоча здебільшого херсонські парубки на той момент обирали стати моряками (як і більшість моїх однокласників та друзів дитинства), та я, як справжній Козеріг – уперся.

HWYD: Навчання – навчанням. А як ти відпочивав? Хіба самі лише книжки?

Костя: Ні, не тільки) Ми – люди з Півдня України – люди морські. Я досі байдужий до гір, а от море – то моє все. Щоліта ми їздили мінімум двічі в пансіонат “Арабатська стрілка” на Азовському морі – мілке море з хвилями-”барашками”, кайф! В мене, до речі, на згадку про ті часи, на нозі набите татуювання у вигляді узбережжя з написом “Арабатська стрілка” – настільки я люблю це місце. На жаль, зараз воно в окупації. Також в моєму житті вже на той час велику роль відігравала музика – це були часи розквіту субкультур, я захопився панк-роком, любив емо, ми з друзями відвідували рок-сейшни, що проводилися раз на 2 тижні. Памʼятаю, як батьки вперше мене відпустили на такий концерт – я надивився кліпів, де на концертах повно народу, слем, стейдж-дайвінг і таке інше, тож їхав в маршрутці вже трохи переляканий і думав, що стоятиму десь скраєчку. Та тільки-но ми підʼїхали, я побачив, що сцена – це сходи якогось ДК, під “сценою” – нууууу, людей, мабуть, 15, а огорожа між “фан-сектором” і “сценою” – натягнута мотузка, але всеодно було кайфово.

Сильно виділятися мені не дозволяли батьки, як би я не бунтував, та ми намагалися виглядати канонічно – мій друг носив ірокез, у мене – чьолочка емочна, відповідні речі. Тому часто доводилося мати справу з гопніками, щось їм довго пояснювати, інколи битися або частіше – тікати.

А ще був період захоплення скейтбордингом, але ненадовго)) ера поп-панку породила у нас течію скейтерів. Мені теж хотілося, бо виглядали вони круто. Грошей на класну дошку не було, та і спробуй пояснити тоді батькам, що якась деревʼяшка на колесах може стільки коштувати. Тож мама все ж трошки допомогла мені підкопити, і ми купили звичайнісінький найпростіший скейт у магазині “Віраж”. Я спробував зробити “оллі” і з першої ж спроби зламав деку надвоє. Потім ховав половинки скейту під ванною, аби не засмучувати маму.

HWYD: Яким тебе виховували?

Костя: Я ріс справжнім мрійником. Мабуть, це і допомагає мені зараз залишатися дитиною і не обмежувати себе у креативних фантазіях. Любов мами навчила мене любити цей світ, поважати та шукати щось хороше у кожному, цінувати себе та людей довкола. Тато привчив до справедливості. Звісно, в таких парадигмах (про те що світ має бути ідеальним) дещо важко жити, адже щоразу як щось відбувається не по совісті чи нечесно і несправедливо, ніби руйнується усе, на чому базується твій внутрішній світ. Але віра в добро і в людей в мені не вщухає. І як би інколи боляче не було – мені ця риса в собі подобається.

Памʼятаю історію: щоліта до нас приїжджав лунапарк і розташовувався біля мого будинку – тоді мікрорайон був новий і поруч був зручний для лунапарка пустир. Відповідно, окрім відвідувачів, там ошивався різноманітний зброд. Я був маленький,  почув, як на кухні щось відбувається – мама побачила з вікна, як до пацанів та дівчат з нашого будинку, що сиділи на лавочці під підʼїздом, підійшли якісь зеки, вдарили наших і зірвали в когось із шиї ланцюжок. Мама крикнула їм щось на кшталт “Що ви робите?!”, але вони її послали і пішли в сторону лунапарка. У той момент з тренування спітнілий і розпашілий прибігає тато. Він побачив заплакану маму, швидко спитав, що сталося, і пішов. Тоді я вперше бачив, щоб мама молилася. Як дізнався пізніше, тато знайшов їх – одного вирубив, а другого тягнув по землі до найближчого відділку поліції за зламаний палець. Тоді я подумав, що теж хочу, коли матиму родину, дарувати таке ж тепло, як мама, і бути таким кремезним і надійним захистом, як тато.

HWYD: Поговорімо про вступ і студентські роки.

Костя: Оййййй, тут нам не вистачить всього інтернету, аби про це написати) спробую коротко, хоча це не найвдаліша моя риса))

Я вступив до ІЖ – Інститут Журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Вчився прям класно я, мабуть, тільки перших роки півтора – мав надію перевестися на бюджет. Вступив я на контракт, і тоді мав розмову з татом: “Або ти будеш в Шеві, там де хотів, я сплачуватиму контракт, але ми обмежуватимемо тебе в кишенькових грошах, або ти йдеш в Нархоз (паралельно я вступив на бюджет на “банківську справу” до КНЕУ про всяк випадок, аби лише заякоритися в Києві), там бюджет, стипендія, і ми з мамою ще даватимемо кишенькові”. Та я обрав те, що хотів.

Там, в інституті, я зустрів своїх найкращих друзів, з якими ми, хоч і не так часто, як хотілося б, але дружимо й по цей день. Один із нас загинув на фронті, і це неймовірна втрата, яка дуже сильно по усіх нас вдарила. Макса досі не вистачає і не вистачатиме.

Це було справжнє студентське життя, за яке не соромно. Я прожив його так, як мав і як, мабуть, хотів, аби проживали своє студентське життя мої діти. Тут все, як у Ремарка – дружба, кохання, щирі непідробні емоції, пісні під гітару в гуртожитку. Ех, ностальжи)

HWYD: Розкажи про свої перші заробітки.

Костя: Буквально перший – я забрав із дому смажене насіння, табурет, і став поруч із бабульками торгувати насінням) бізнес не йшов, а потім прийшов тато і купив у мене стаканчик на 50 копійок і забрав мене додому.

А так – на другому курсі я мав літній підробіток – влаштувався секретарем литовської делегації під час ювілейного зʼїзду Банку реконструкції та розвитку в Києві, і на зароблені кошти тут же відправився у перший у своєму житті євротур автобусом.

HWYD: Після інституту ти працював бортпровідником! Як тебе туди занесло?

Костя: Це був пʼятий курс, і тато сказав мені, що в мене є місяць на те, аби знайти роботу – більше він мені грошей не даватиме. Я почав активно щось шукати, але на що я міг розраховувати без досвіду? – або стажер, або за копійки кудись у газету. Тоді я побачив фотки друга у ВК, який ледь не щодня був десь за кордоном. Ми списалися, і він запропонував мені спробувати. Я прийшов на співбесіду до авіакомпанії “Аеросвіт”, і пройшов тоді – три місяці навчання. Я й досі вважаю саме те навчання найкращим і найкориснішим у житті – від етикету, знання подачі страв і сегрегації вин – до гасіння пожеж, рятування потопельників і організації евакуаційних дій. Так я пролітав 2,5 роки. Літав всюди – і далекомагістральні через океан, і короткі до Європи та Азії.

HWYD: Чому вирішив завʼязати з авіацією.

Костя: Я з величезною повагою ставлюся до всіх колег із авіації, зокрема до бортпровідників. Та особисто для себе більше не бачив перспектив – так, було нааааадзвичайно круто, мені був 21 рік, я побачив майже увесь світ, заробляв класні гроші. Та нереалізовані амбіції нагрібали. Я почав згадувати, навіщо я переїхав до Києва і ким хотів стати насправді.

Памʼятаю, у нас був рейс, а я засмучений – бо в цей день мої одногрупники святкували випускний із універа – кінець 5-го курсу. А мені в рейс. Мої колеги про це дізналися, і аби підбадьорити мене – влаштували сюрприз – на зниженні мене покликали до кабіни пілотів, і всю посадку я провів на джамп-сіті у кабіні пілотів. Емоції та враження фантастичні. Тож я був дуже вдячний авіації і колегам, за те що такий неймовірний досвід трапився в моєму житті, та мав рухатися далі.

HWYD: Далі починається ера TV?

Костя: Саме так. Я про це вже багато де розповідав, не хочу сильно повторюватися. Першими мене прийняли “Факти тижня з Оксаною Соколовою” – журналістом-стажером. Я досі вдячний Оксані Миколаївні за віру в мене. А тоді пішло-поїхало: редактор на “Стосується кожного”, Шеф-редактор на Новому каналі та СТБ. Під кінець телевізійної карʼєри замовники мені повністю віддавали проєкти “під ключ” – розробити концепцію, прописати арку сезону, провести кастинг, набрати учасників, написати сценарії, реалізувати, змонтувати і на виході отримати готове шоу. Якось одночасно в мене було 6 проєктів – і я горів цим, а не вигорав.

Здавалося, я знайшов себе і своє місце. Нарешті я виконував улюблену справу, в якій я профі, ще й отримував за це достойну винагороду. Закінчилися злидні, можна було мріяти і планувати майбутнє… Та нас вирішила рф повчити, як нам треба жити, і обовʼязково денацифікувати – до того жоден українець без кидання зіги не лягав спати і не починав день. Фу, короче – прийшла повномасштабна війна.

В країні стало не до розваг, і я лишився без роботи. Деякий час я допомагав у якості інфоволнетра – разом із колишнім міністром Бородянським ми збирали і фіксували усі злочини рф, аби потім мати структуровану доказову базу чи то для Гааги, чи для чого ще знадобиться. Але фінансова подушка швидко закінчувалася, і треба було швидко щось шукати, адже я відчував на собі відповідальність не тільки за себе, а й за рідних та близьких.

Так я написав Інні Gagarin – моїй давній подружці ще зі вступу до інституту і по гуртожитським часам. Я дякую Інні і досі – вважаю, вона врятувала мене в той момент, а також подарувала мені квиток у світ партнерського маркетингу, ще й виступила моїм протеже, що значно спростило мій вхід до сфери.

HWYD: Ти прокачався надзвичайно і у цій сфері – став врешті Креативним директором Wild Wild Group! Як тобі працюється на рівні С-LEVEL?

Костя: Я обожнюю Wild Wild! У мене тут повністю розвʼязані руки – мене покликали на цю позицію як кваліфікованого та досвідченого фахівця, і таким мені дають можливість бути! Це найцінніше в моїй роботі! Памʼятаю наше перше спілкування з СЕО компанії – це мало бути щось типу співбесіди, проте ми настільки захопились і говорили один із одним про все на світі настільки натхненно, що й не помітили, як сплинуло майже 2 години  також перед безпосереднім переходом до WWG, мене дуже сильно підтримала Катя – Head of Sales WWApps. Катю я знав давно, вона медійна і дуже поважна в комʼюніті людина, проте так щиро писала і підтримувала, що я відчув – тут мені буде комфортно. І так і сталося. Тому тільки в такій атмосфері – Я НАГОЛОШУЮ – ВИНЯТКОВО В ТАКІЙ АТМОСФЕРІ, ЯКА Є НАРАЗІ У WILD WILD GROUP – і народжуються усі ці крейзі ідеї з кіньми, стендами, на яких можна малювати, вестернами та багато чим іншим.

HWYD: Щодо робочих заслуг – зрозуміло. А як щодо особистих? Ти ж тато – розкажи про власне батьківство.

Костя: Я – тато прекрасної, найкращої у світі донечки Майєчки. Це – моє серце, моя душа, моя найбільша любов у світі! Так сталося, що ми з її мамою розлучилися, коли Майї було 1,5 року, проте ми добре спілкуємося, підтримуємо дружні стосунки і, сподіваюся, на дитині це жодним чином не відобразиться.

З Майюшиних двох рочків ми з нею постійно їздили на моря) це завжди викликало непідробний інтерес у решти відпочивальників – наша компанія складалася з дідуся (на жаль, моя мама померла 8 років тому), мене і маленької дівчинки. Всі питали, мовляв, де ж ваші дівчата) проте ми прекрасно ладнали трьома поколіннями Голубєвих.

Майя стала моїм найкращим другом. Ми з нею про все говоримо, як із дорослою. А можемо дуріти, наче нам обом по 9, а не лише їй, нещодавно накупили черешні, і я показав їй, як можна стріляти кісточками, як ви розумієте, ми всі були в плямах від черешні, але щасливі. Дуже хочеться зберегти з нею ці стосунки і надалі, не зіскуфитися і бути тим татом, про якого мріє дівчинка – другом, захистом, опорою.

HWYD: Ну, і нарешті про HWYD – як ти його придумав?

Костя: HWYD ми створювали вдвох. Якось я прогулювався з однією подругою і сильно бурчав на нішеві медіа – там то не так, там се не так. На що вона мені запропонувала не буркотіти, а взяти і створити власне. Я подивився на неї розгублено і спитав, на які шиши я це робитиму. І вона відповіла: “Я в це вкладуся – з тебе ідея, концепція, структура, наповнення”. Так і забилися. Виглядало це наче на слабо.

Спершу все йшло якось дуже повільно і здавалося, що увесь задум – просто ілюзорна фантазія. Проте хоп – і вже готовий сайт, хоп – і готовий брендбук, хоп – куплено домен… Пу-пу-пу – назад дороги немає. Коли я поклацав вперше сайт і зрозумів, що це моє дітище, одразу зʼявилося бажання вдосконалювати, популяризувати, робити кращим і впізнаванішим!

Так ми стали тими, ким ми є. Ми набрали невеличкий штат – зараз нас близько 10 людей вже, кожен – талановитий максимально у своїй справі – це така собі Ліга Талантів. Тому усі операційні процеси я можу сміливо довірити команді і забирати на себе роль лише амбасадора для впізнаваності чи залучення експертів для наших матеріалів.

HWYD: Розкажи, де та як проходило твоє дитинство? Опиши декілька найяскравіших спогадів.

Міла: Народилась я в Чернігівській області. Моє дитинство було дуже теплим, класним. Найяскравіші спогади — це те, що кожного літа я їздила на Західну Україну. Просто кожного літа.

HWYD: Про що ти мріяла, бувши маленькою дівчинкою?

Міла: Коли я була маленькою, мріяла про класну машину червоного кольору, спортивну — і стати дипломатом.

HWYD: Як ти навчалася в школі?

Міла: У школі я навчалася дуже-дуже добре. Моїми улюбленими предметами були історія, українська мова, українська література, англійська та зарубіжна література.
Мені подобались гуманітарні предмети — усе, що пов’язане з читанням та мовами.

HWYD: Які гуртки/секції відвідувала і яких успіхів досягла?

Міла: Я відвідувала школу мистецтв паралельно зі звичайною школою. У школі мистецтв якихось особливих успіхів не досягла, зате по загальній школі — їх було дуже багато. Я часто займала призові місця на районних олімпіадах.

HWYD: Куди та чому вирішила вступати після школи?

Міла: Я вступила на фінансиста, точніше — на податківця. Бо це, в принципі, базова освіта, яка завжди стане в пригоді.

HWYD: Як проходили твої студентські роки? Опиши декілька найяскравіших спогадів.

Міла: Проходили дуже-дуже насичено. Найяскравіші моменти мого життя пов’язані саме зі студентством. Мені дуже подобалися командні активності, особливо день факультету, містер і міс факультету — і всілякі такі заходи.

HWYD: Яким чином ти заробляла перші кошти? На що витрачала перші зарплати?

Міла: Перші кошти я почала заробляти ще в школі. Працювала влітку у бізнесі знайомих — ми виробляли дерев’яні дитячі пазли, типу хендмейд. Я їх фарбувала, малювала. Витрачала на одяг — на класний одяг.
А ще перші гроші я виграла в лотерею. Мені купили білет, я виграла x30 — і, звісно, тоді почувалась просто rich bitch.
Це був мій перший досвід «своїх» грошей. До того мені просто дарували, а тут — виграла. І я пам’ятаю, в дитинстві в мене прям була така хороша «котлета» готівки.

HWYD: Як ти потрапила до афілейт-індустрії?

Міла: Я взагалі спочатку просто дізналася про позицію affiliate manager, почала заглиблюватися — і дізналась, що в мого знайомого в компанії є відкрита вакансія.
Але вибір на користь професії affiliate manager я зробила ще на третьому курсі, коли аналізувала, що мені більше підходить: робота за спеціальністю у сфері фінансів чи щось нове, невідоме.
Я обрала другий варіант — хоча перший досі мене не відпускає. Можливо, колись ще спробую себе в ролі аудитора, наприклад, або використаю свої знання у власному бізнесі.

HWYD: Яку посаду спершу обіймала, як пізнавала сферу і специфіку роботи?

Міла: Спочатку я була junior affiliate manager. Сферу пізнавала через практику — дуже багато було комунікації з вебами та партнерами ще до того, як я потрапила на міжнародні конференції.
Мене одразу максимально занурили в роботу — темп був швидкий, і спочатку було складно. Та й зараз іноді буває. Але на початку я прям губилася — плутала поняття, не до кінця розуміла, як правильно використовувати сленг та які бувають джерела, чим вони відрізняються.

HWYD: Як рухалася далі, в яких компаніях встигла попрацювати і якого досвіду набралася?

Міла: Після першого сильного досвіду я вирішила, що хочу спробувати себе у прямого рекламодавця. Пішла в GGBET — це прямий рекламодавець з трьома напрямками та кількома ліцензіями.
Досвід був дуже цікавий. Саме так я отримала сильну “продуктову” базу та стрімко виросла. Ми пушили ринок Бразилії й Азії, я була у відрядженні в Бразилії — причому вперше без стенда. Свого часу ми дуже активно закупали трафік саме на Бразилію. Також була експертиза з балтійськими країнами та стронг Tier-1. Тобто ми охоплювали багато локацій.
Пізніше отримали українську ліцензію, і теж закуповували великі об’єми трафіку. Було дуже цікаво відстежувати перформанс і окупність гео, яке тоді було доволі новим та з пустою базою. Все це доповнювалося сильною медійною компанією, що, в свою чергу, впливало на різні метрики.
Окрема історія — це кіберспорт. У GGBET дуже сильна кіберспортивна лінія, і на той момент вони були лідерами в цьому напрямку. Там інша окупність, інша психологія гравця — не така, як у класичних вертикалях. Тому працювати було дуже цікаво.

HWYD: Зараз ти працюєш у BigDeal – розкажи про компанію та себе в ній. Чим ти займаєшся та які перспективи бачиш?

Міла: BigDeal — це партнерська програма, яка орієнтована на Tier-1. У нас два продукти: OnlyWin на самописній платформі — він фокусується на Канаді, Німеччині та Австралії. І WishWin — з ширшим охопленням по гео.
Я займаюся повністю CPA-відділом — усі джерела, крім SEO та стрімінгів.
Я бачу для себе перспективу зростання як тімліда — вирощувати команду, наповнювати її людьми, і розвивати наші продукти через цю команду. Причому це ріст не лише в плані affiliate-напрямку, а й у продуктовій частині, технічці, навіть медіабаїнгу. Абсолютно всебічний розвиток.
І перспектив реально багато. Усе залежить від мене — від того, як я буду вкладатися і як ми стрімко рухатимемося.

HWYD: Що далі? Залишатися в цій сфері чи кардинальні зміни? Про що ти мрієш?

Міла: Насправді це може змінитись будь-коли. Але поки що — так, я тут.
З мрій. Я дуже часто прописую собі мрії, які переростають в цілі: глобальні та проміжкові. Це навіть щось більше, аніж просто прописування. Коли ми записуємо на папір лист своїх цілей, це допомагає вибудувати план та чіткий таймлайн. Ось деякі з моїх цілей: власний продукт у Tier-1 і туристичний бізнес. Взагалі їх дуже багато. Вони надихають і роблять кожен рух осмисленим.
А ще — хочу відвідати Марс . I всі країни світу. Побувати в нетуристичних, зовсім непопулярних локаціях. Прямо мрію відправитись у якусь експедицію.

HWYD: Як часто буваєш у відпустках та як проводиш у них час?

Міла: Насправді я жодного разу не була у повноцінній відпустці. Але мені потрібно щомісяця кудись виїжджати на вихідні. Саме так я відновлююсь — і за умови певної динаміки можу викладатися на 100%.
У ці моменти я намагаюсь відключитися від «легкого дофаміну», відірватися від телефону. Більшість моїх друзів — не зі сфери, і для мене важливо не залишатися увімкненою в робочий контекст. Важливо справді відпочити ментально — і це головне.
Також люблю гуляти, стараюсь відвідувати цікаві заклади та місця, часто ходжу по музеях і виставках у вільний час.
В позаробочий час я намагаюсь більше читати та вивчаю французьку. Важливо перемикатися і розвантажувати мозок. Тільки це, на мою думку, може допомогти зберегти та збільшити кількість енергії, паралельно зберігаючи «ритм» життя.

HWYD: Як тобі дався переїзд до Варшави? Чи сприймаєш ти це місто другою домівкою?

Міла: Спочатку було важко — сам процес переїзду складний, з різних причин я довго не могла доїхати до Варшави — мене постійно щось зупиняло: то хворіла, то траплялись якісь форс-мажори.
Було таке відчуття, ніби це місто мене не приймало. Але з часом я тут прижилася. У мене сформувалося своє коло спілкування, мені тут комфортно. Варшава для мене стала другою домівкою.

HWYD: Як справи з розбудовою українського афілейт-ком’юніті у Варшаві? Наскільки всі дружні та привітні одне до одного? Де збираєтесь, що разом робите?

Міла: Українське афілейт-ком’юніті у Варшаві дуже сильне. Усі дружні, відкриті, привітні. Ми разом граємо в падл, мафію, ходимо на каву, в кіно. Взагалі, всюди разом тусимо.

HWYD: Де ти народилися? Розкажи трохи про рідні місця.

МАРИНА: Я народилася під Києвом, у містечку з гарною назвою — Українка. Дуже чудове місце. Там і Дніпро, і річка Стугна, і лісу колись було багато… Зараз, щоправда, замість лісу — будівлі. Але тоді, в моєму дитинстві, це було дуже атмосферне, затишне місце. Невеличке місто, населення — тисяч 14. Але мені здавалося, ніби ми всі — як велика родина. Всі одне одного знають, допомагають, спілкуються.

HWYD: Якою була твоя сім’я?

МАРИНА: Народилася я в скромній родині: тато — військовий, мама — медик. Скільки себе пам’ятаю — батьки постійно працювали. Вони дуже старалися дати мені й моїй сестрі майбутнє. Це були непрості часи, темні, як мені здається, у багатьох із нас. Але батьки зробили все можливе, щоб ми виросли гідними людьми.

HWYD: Яким було твоє дитинство?

МАРИНА:  Я своє дитинство пам’ятаю не дуже чітко. І навіть не можу сказати, про що мріяла чи чогось дуже хотіла. Але є один випадок, який дуже запам’ятався. У мене була сестра — от вона завжди знала, чого хоче. Який подарунок їй потрібен від Діда Мороза, який — від святого Миколая. І ось що цікаво: все, чого хотіла вона — завжди дарували мені. Чому так? Не знаю… Але цей момент дуже глибоко закарбувався в моїй пам’яті.

HWYD: Як тобі давалося навчання у школі?

МАРИНА: Якщо чесно, у школі я вчилася погано. Перші п’ять років — ну, лінива була, нічого не скажеш. Батьків часто викликали до школи, навіть до директора ходили. Але десь у сьомому чи восьмому класі щось у мені перемкнуло. Я раптом зрозуміла: я ж можу більше! І поступово почала вчитися. Уже дев’ятий клас закінчила на відмінно. І з того моменту бажання вчитися мене не відпускає. Навпаки — я досі обожнюю всілякі курси, програми, тренінги. Постійно щось вивчаю, і кайфую від цього щодня.

HWYD: Чи була у тебе дитяча мрія?

МАРИНА:Так, ще з дитинства я мріяла про власний бізнес. Здавалося, що це щось надзвичайно складне, навіть нереальне… Але водночас — пафосне, привабливе. Чесно, я ніколи не вірила, що зможу справді до цього дійти. А зараз я будую щось своє — і це таке рідне, таке справжнє…

HWYD: А який найяскравіший спогад із дитинства залишився з тобою?

МАРИНА: Це, безумовно, моя сім’я. Можу сказати, що в мене було справжнє дитинство. І, мабуть, дитиною я почувалася до років чотирнадцяти. І за це я неймовірно вдячна своїй сестрі, бабусі, батькам… За всі ті моменти — за іграшки, за дитячі майданчики, за сміх. За те, що тоді ще не було тієї важкої відповідальності, яку зараз несуть діти в Україні. Діти, які зростають у час війни… Це зовсім інша реальність.

HWYD: Де ти продовжила навчання після школи?

МАРИНА: Я навчалася у столиці, у рідному Києві. І з того моменту вже Київ не покидала — досі живу тут. Вибір, чесно кажучи, був невеликий. З коледжів розглядала варіанти, які були мені близькі: бухгалтерія, банківська справа, фінанси. Я завжди добре ладнала з цифрами, тому сумнівів у напрямку майже не було. І тут велике спасибі моєму татові — саме він підказав, що варто йти на фінанси, «захопити максимум», як він казав. Я знайшла коледж, склала іспити й вступила на спеціальність «фінансист».

HWYD: Що згадується найяскравіше зі студентських років?

МАРИНА: Найдорожче, що залишилось від тих часів — це друзі. Люди, які й зараз зі мною. Вони тоді дуже вплинули на мене, на мій світогляд, на мої вибори. Коледж і університет навчили мене головному — бути поруч із «своїми» людьми. І я досі дотримуюся цього принципу. На кожному етапі життя я знаходила тих, хто ставав частиною мого шляху — і залишався надовго.

HWYD: Чи доводилось працювати під час навчання?

МАРИНА :Так, я навчалася на контракті, і, пам’ятаю, батькам було непросто тягнути оплату. Тому ще в студентські роки почала підробляти. Зараз у студентів, звісно, більше можливостей, і зарплати зовсім інші. А от моя перша робота — промоутер майонезу (усміхається). Як зараз бачу себе: стою в «Екомаркеті», біля холодильника, три-чотири години, і пропоную людям спробувати майонез. Платили 20 гривень за годину. Але навіть ця маленька робота була для мене важливою — я навчилася цінувати зароблене й бути самостійною.:

Доросле життя

HWYD: Як ти потрапила в сферу iGaming?

МАРИНА: Чесно? Випадково (усміхається). На той момент я працювала фінансистом у компанії й навіть не підозрювала, що таке iGaming. Але десь через рік я почала краще розуміти цю нішу, а разом із тим — і маркетинг загалом. Саме тоді мене це почало захоплювати.
Працюючи фінансистом, я поступово почала вивчати маркетинг, афілійований маркетинг. І згодом зробила перехід на позицію affiliate-менеджера — з надією, що цей напрямок дасть більше можливостей для зростання, ніж фінанси. І, власне, не помилилася.
За досить короткий час я виросла з affiliate-менеджера до Team Lead, потім — до Project Manager’а, керівника партнерської програми, а згодом стала СEO.

HWYD: Чим ти займаєшся зараз?

МАРИНА: Наразі я працюю CMO — директоркою з маркетингу. У моїй команді вже понад 40 людей. Ми займаємося трафіком і всіма інструментами, які з цим пов’язані. Тут я буду скромною — без пафосу. Просто щоденна робота, яку люблю.

HWYD: Ти зібрала команду самостійно?

МАРИНА: Так, повністю з нуля — за рік. І для мене, як інтроверта, це був справжній виклик. Підпустити до себе 40 людей — це було дуже-дуже непросто. Але водночас це і стало точкою росту.
Я, мабуть, відрізняюся тим, що вмію побачити потенціал у кожному. Завжди шукаю в людині її точки росту. І намагаюся йти назустріч, бути просто людиною — не керівником, а людиною.
Моє сильне місце — це побудова процесів із нуля. І в поточній компанії, і на попередньому місці я глибоко розбиралася в усіх аспектах роботи. Коли набираю команду, люди знають: вони завжди можуть на мене покластися. Я підкажу, дам пораду, контакт, знайду рішення. Бо мислення підприємця, C-level працівника — це завжди бачити на крок уперед. І, здається, мені це вдається.

HWYD: Ти володієш мережею кавʼярень. Розкажи, як, коли і за яких обставин виникла ідея.

МАРИНА: Насправді ця ідея завжди жила в мені. Але довгий час я думала: «Я недостатньо розумна, щоб відкрити бізнес… А тим паче — втримати його». І тільки у 2016 році, коли з’явились перші вільні кошти, переді мною постало питання: квартира чи бізнес? І тут я дуже вдячна своєму хлопцеві, який зараз мій чоловік — саме він переконав мене спробувати. Сказав: «У нас все вийде». І так почався наш сімейний бізнес.

HWYD: З чого почали?

МАРИНА: Ми вирішили почати з кав’ярні. І це було щось! Ніякого досвіду. Ми навіть не знали, чим відрізняється еспресо від капучино. Просто за тиждень вирішили купити вже готову кав’ярню разом із командою, яка там працювала. Пам’ятаю першу ніч після покупки: зранку треба відкриватися, а ти нічого не розумієш. Це були шалені півроку, коли ми набивали шишки, вчилися на ходу — не стільки про каву, скільки про бізнес, людей, сервіс. І хоч було страшно, але й дуже захопливо. Перша точка виявилася прибутковою — і ми її з часом продали.

HWYD: Як розвивалась ваша кавова історія далі?

МАРИНА: Через 9 місяців після старту ми вже підписували договір франшизи у Дніпрі — з улюбленою мережею «Fedets Family Bakery». Першою кавʼярнею для нас стала «Франс.уа» на ВДНГ. Ця кав’ярня існує вже 8 років. Вона для нас — як перша дитина: ми її ростили, вкладали в неї душу. І навіть адміністратор, що працював із перших днів, досі з нами.

HWYD: Як ви поєднували все це з основною роботою?

МАРИНА: Було непросто, але якось виходило. Пам’ятаю: вдень я працюю affiliate-менеджером, а вночі варю каву. Це був той період, коли було багато сил, амбіцій і віри в себе.
Зараз я — пасивний інвестор. Бізнесом керую лише в критичні моменти. Один із таких був 24 лютого 2022 року — перший день повномасштабної війни. Я провела його в кав’ярнях, закриваючи їх, переживаючи все разом із командою. Кав’ярні тоді стали для мене точкою опори.

HWYD: Що дало тобі це підприємництво?

МАРИНА:Найголовніше — впевненість у собі. Саме в кав’ярнях я навчилася відчувати людей, бачити їхній потенціал, вкладати в них. Цей досвід дуже допомагає мені і зараз — і під час найму, і в управлінні командами. За майже 10 років я відкривала й закривала близько 20 кав’ярень і пекарень. Було всяке — і прибутки, і збитки, і нерви, і сльози, і шалена радість.  Зараз залишилося три об’єкти — зате якісні, стабільні, перевірені.

HWYD: Чи плануєш масштабувати бізнес?

МАРИНА: Ні, масштабувати саме кавовий бізнес — не думаю. Зараз більше думаю про диверсифікацію. За останні три місяці з’явилось кілька нових ідей і проєктів, які запускаю з нуля. Сподіваюся, скоро буде чим поділитися, але поки це — NDA.

HWYD: Що порадиш тим, хто тільки мріє про власну справу?

МАРИНА: Пробуйте. Робіть помилки. Втрачайте гроші — і не шкодуйте їх. Починайте знову. Та посміхайтеся. Як сказала Ярослава Гресь у виставі «Синя сукня»: «Не потрібно здаватися. Тільки вперед — і тоді точно все вийде».