STONE ISLAND: АРБІТРАЖНИКИ ДУРІЮТЬ З ЦІЄЇ ПРИКОРМКИ

Зі Stone Island я познайомився майже 20 років тому – у далекому 2007-му. Це були часи буйного субкультурного розквіту: емо, панки, скінхеди, готи, футбольні хулігани, репери та багато інших. Треба визнати, що інтернет та доступ до нього був нулячим або у дуже поганому вигляді, тож якщо ти вже обирав собі субкультуру, то занурювався у неї з головою – дізнавався історію, читав фензіни (тематичні журнали самвидаву) і, звісно ж, намагався виглядати канонічно.

“Канонічно” означало відповідати усім “вимогам” конкретної субкультури, за якими, по-перше, ти був своїм серед своїх, по-друге, аби розпізнати представника іншої субкультури. На зміну вже на той момент трохи застарілим течіям буквально вривається щось для нас тоді нове – навколофутбол. Навколофутбольщики ніби і сповідують ідеї скінхедів, проте вже не носять винятково бомбери та steel’и чи мартінси (характерні черевики), не обов’язково голять голову під нуль. Вони стильно виглядають, зазвичай веселі та компанійські, у той же час їх побоюються і поважають.

Думаю, всі хто в темі, погодяться, що така висока популярність саме в середині 2000-их виникла не сама собою – 2004 на екрани виходить фільм “Football factory” з актором, який після екранізації стане культовим персонажем у навколофутбольному світі і навіть вестиме цикл передач на “Discovery” про найвідбитіших вболівальників різних країн світу – Денні Даєром; ну і звісно ж романтизований “Green street hooligans” 2005 року, який максимально популяризував навколофутбольний двіж на пост-совку: чи не кожен юнак хотів носити тренч із патчем і бути крутим, як головний герой цього фільму Піт, якого зіграв Чарлі Ханем.

Та в ті часи Stone Island був недоступним, недосяжним, чимось омріяним і водночас нереальним. На нього можна було полювати хіба що на секондах, і то їздити і вистоювати черги на відкриття магазинів ледь не з ночі, а також бути готовим побитися з іншими хуліганами, що теж приїхали на “сек” в пошуках стона. Особисто я бачив такі бійки і потасовки. Основними кладязями лотереї “витягнеш/не витягнеш” були величезні ринки секонд-хенду на Шулявці та Лісовій. Там Stone Island можна було витягнути, просто риючись у купі нерозфасованих речей. Радість від вилову важко описати, – і пофіг, що витягнутий стон увесь в дірках, на два розміри більший і виглядає, наче знятий з бомжа – головне, оригінальний! Проте був ще варіант – для мажорів. Stone Island продавався в ЦУМі в магазині “Grand Gallery”. Як зараз пам’ятаю, як ми приходили подивитися на це диво вживу, проте й мови не було про те, щоб щось купити – светр крупної в’язки коштував під 4000 грн на той момент, як жити тиждень в гуртожитку можно було плюс-мінус на 200 грн. Уявляєте собі цю прірву цін?

Перший раз я надягнув Stone Island десь наприкінці 2007-го – мій сусід по гуртожитку подеколи мотався до Лондона в гості до сестри, яка там вийшла заміж за місцевого. І її чоловік подарував йому овершорт, а сусід дав уже мені поганяти. Було таке дивне відчуття, наче ти надягаєш не просто шмотку, а найцінніший музейний експонат. Ідучи вулицею, ти водночас ідеш гордо, наче лицар в обладунках, а з іншого боку підссикуєш, щоб тобі за цей стон не прилетіло. 

Та, перша стонайлендова, молодь дорослішає, починає заробляти кошти, з’являється більше можливостей, та і стон уже перестає бути такою рідкістю, а от любов до нього, ось той легкий присмак адреналіна, залишається. І дорослі дяді, і я в їх числі, продовжують бавити себе і компенсувати те, на що пускали слину в дитинстві. Для мене це як з татуюваннями – ніби вже ж досить, ніби вже більш ніж достатньо, а всеодно тягне на купівлю якогось нового айтему. Зараз у мене в гардеробі близько 20 речей від бренду Stone Island, і кожна для мене особлива, кожна має історію. 

А як щодо якості та історії бренду? Чим же він здобув таку популярність до навколофутболу?

У 1974 році італійський дизайнер-новатор Масімо Ості, надихнувшись мілітарі-стилем, створює торговельну марку під назвою “Chester Perry Company”. Він виготовляє функціональні речі з матеріалів для туристичних палаток, які витримують різноманітні екстремальні погодні умови. Згодом через судову тяганину з низкою брендів зі схожими назвами (Chester Barry та Fred Perry) Ості скорочує назву до “C.P. Company”. Однією з найвідоміших тогочасних розробок є куртка, яку і досі шанують поціновувачі бренду, яка має назву Mille Miglia (більш відома як Google jacket) – ви точно її бачили – з двома лінзами на капюшоні та однією на зап’ясті. Знаєте, навіщо? – лінзи на капюшоні слугують заміною окулярам і захищають від вітру, пилу та сонця, а от лінза на манжеті дозволяє дивитися на годинник.

1982 року Ості вирішує трохи відійти від зносостійкого суворого мілітарі-похідного стилю, проте аби зовсім не відмовлятися від виробництва, що вже стало на рейки, він створює окрему капсульну лінійку і називає її “Stone Island”, надихнувшись романами англійського письменника Джозефа Конрада про морські пригоди. І у Stone Island’і маестро, митець (інакше язик не повертається його назвати) експериментує настільки, що шедеври створюються один за одним. Він вперше в історії індустрії одягу пробує фарбувати не тканину, а вже готову річ (через що прінт ніколи не повторюється, а кожна річ є унікальною – технологія Garment Dyed), робить речі люмінесцентними, фарбує сріблом і золотом, прошиває нитками, якими зазвичай прошивають обшивку літаків, вкриває речі шаром реагентів, які змінюють колір під час зміни погодних умов чи тепла тіла, і багато-багато чого цікавого.

Спершу бренд помічають тогочасні італійські хіпстери панінаро.

Потім англійські фанати приїздять до Італії на футбольні матчі, бачать місцеву молодь, яка носить привабливі речі, що витримують і дощ на трибунах, і холод, і спеку. Щось “віджимають” під час бійок, щось крадуть в магазинах, розбиваючи вітрини, щось купують – в будь-якому разі привозять стон до Англії, популяризують його там, ну а далі ви вже знаєте.

Врешті решт стон розвивається, стає дедалі масовішим, його популяризують відомі артисти (Джейсон Стейтем, Дрейк та багато інших). І, мабуть, рано чи пізно сталося те, що мало статися – на Stone кладуть око великі фешн-гравці, викуповують акції і підминають під модний дім Moncler. SI продовжує випускати класні речі, проте робить величезний акцент на масовості і трендах моди, чого не робив ніколи до цього, а навіть більше – чхав, якщо не сказати грубіше, на тенденції, був контркультурним і сам задавав тренди.