КОСТЯНТИН ГОЛУБЄВ — БАТЬКО МАЙЇ, HWYD ТА КРЕАТИВНОСТІ WWGROUP! ФАНТАСТИЧНА ІСТОРІЯ ЖИТТЯ ЗА СЦЕНАРІЄМ «ВЕЛИКОЇ РИБИ» ТІМА БЕРТОНА

HWYD: Розкажи про своє дитинство, в якій родині ти народився?

Костя: Я народився у місті Херсон у звичайній середньостатистичній родині, проте у незвичайних батьків. Моя мама – приклад справжньої жіночності, мудрості та любові, тато – мужності та характеру. За фахом мама була фармацевтом, працювала на виготовленні фармакологічних препаратів при туберкульозній лікарні, а тато – майстер спорту з пʼятиборства, виступав з цього виду спорту за “Динамо”, а через те, що тоді, аби бути динамівцем, треба було бути міліціонером – відповідно, служив і мав звання:

HWYD: Як пройшли твої шкільні роки?

Костя: Я – справжнісінький задрот і не соромлюсь цього. Я з дитинства любив вчитися і обожнюю це й на сьогодні. Найкращим вихідним було – піти з мамою зранку суботи в центр міста на прогулянку, обов’язково зайти до книжкової крамниці, купити нову книжку, а потім відсвяткувати цю подію в кафе за скляночкою молочного коктейлю з тістечком. Книжка прочитувалася за тиждень-два, і потім знову купувалася нова. І так все моє шкільне життя. Навіть зараз, не маючи, на превеликий жаль, вдосталь часу на читання, я не можу спокійно пройти повз книжкову лавку – обовʼязково щось куплю і поставлю у свою бібліотеку вдома – паперові книжки для мене неабиякий фетіш.

З першого класу мене віддали на карате та на плавання. Якихось надзвичайних успіхів та зірок із неба я не хапав, проте мені подобався вже тоді такий щільний графік поєднання навчання з тренуваннями. Памʼятаю, рекордним в цьому плані був шостий клас: повно уроків, пн-пт – плавання, вт-чт – карате, ще й ср-сб – баскетбол. Карате хоч і не зробило з мене бійця, подарувало безліч яскравих спогадів – щоліта ми їздили у спортивний табір до міста Скадовськ – звичайний табір, як у всіх, тільки з тренуваннями. Там була і перша закоханість, і перші поцілунки, дружба і все те романтичне, чим жив і про що мріяв маленький я.

HWYD: Ким ти мріяв стати в дитинстві?

Костя: До 9-го класу включно я мріяв стати хірургом – хотів рятувати людей. Та тоді в Україні відбулася Помаранчева революція, зʼявився на той час дуже прогресивний “5 канал”, що транслював прямі репортажі з Майдану, і я зрозумів: моє справжнє покликання – журналістика.

Відтоді я почав готуватися заздалегідь до вступу в Київський національний університет імені Тараса Шевченка – марив Києвом і саме цим універом, хоча здебільшого херсонські парубки на той момент обирали стати моряками (як і більшість моїх однокласників та друзів дитинства), та я, як справжній Козеріг – уперся.

HWYD: Навчання – навчанням. А як ти відпочивав? Хіба самі лише книжки?

Костя: Ні, не тільки) Ми – люди з Півдня України – люди морські. Я досі байдужий до гір, а от море – то моє все. Щоліта ми їздили мінімум двічі в пансіонат “Арабатська стрілка” на Азовському морі – мілке море з хвилями-”барашками”, кайф! В мене, до речі, на згадку про ті часи, на нозі набите татуювання у вигляді узбережжя з написом “Арабатська стрілка” – настільки я люблю це місце. На жаль, зараз воно в окупації. Також в моєму житті вже на той час велику роль відігравала музика – це були часи розквіту субкультур, я захопився панк-роком, любив емо, ми з друзями відвідували рок-сейшни, що проводилися раз на 2 тижні. Памʼятаю, як батьки вперше мене відпустили на такий концерт – я надивився кліпів, де на концертах повно народу, слем, стейдж-дайвінг і таке інше, тож їхав в маршрутці вже трохи переляканий і думав, що стоятиму десь скраєчку. Та тільки-но ми підʼїхали, я побачив, що сцена – це сходи якогось ДК, під “сценою” – нууууу, людей, мабуть, 15, а огорожа між “фан-сектором” і “сценою” – натягнута мотузка, але всеодно було кайфово.

Сильно виділятися мені не дозволяли батьки, як би я не бунтував, та ми намагалися виглядати канонічно – мій друг носив ірокез, у мене – чьолочка емочна, відповідні речі. Тому часто доводилося мати справу з гопніками, щось їм довго пояснювати, інколи битися або частіше – тікати.

А ще був період захоплення скейтбордингом, але ненадовго)) ера поп-панку породила у нас течію скейтерів. Мені теж хотілося, бо виглядали вони круто. Грошей на класну дошку не було, та і спробуй пояснити тоді батькам, що якась деревʼяшка на колесах може стільки коштувати. Тож мама все ж трошки допомогла мені підкопити, і ми купили звичайнісінький найпростіший скейт у магазині “Віраж”. Я спробував зробити “оллі” і з першої ж спроби зламав деку надвоє. Потім ховав половинки скейту під ванною, аби не засмучувати маму.

HWYD: Яким тебе виховували?

Костя: Я ріс справжнім мрійником. Мабуть, це і допомагає мені зараз залишатися дитиною і не обмежувати себе у креативних фантазіях. Любов мами навчила мене любити цей світ, поважати та шукати щось хороше у кожному, цінувати себе та людей довкола. Тато привчив до справедливості. Звісно, в таких парадигмах (про те що світ має бути ідеальним) дещо важко жити, адже щоразу як щось відбувається не по совісті чи нечесно і несправедливо, ніби руйнується усе, на чому базується твій внутрішній світ. Але віра в добро і в людей в мені не вщухає. І як би інколи боляче не було – мені ця риса в собі подобається.

Памʼятаю історію: щоліта до нас приїжджав лунапарк і розташовувався біля мого будинку – тоді мікрорайон був новий і поруч був зручний для лунапарка пустир. Відповідно, окрім відвідувачів, там ошивався різноманітний зброд. Я був маленький,  почув, як на кухні щось відбувається – мама побачила з вікна, як до пацанів та дівчат з нашого будинку, що сиділи на лавочці під підʼїздом, підійшли якісь зеки, вдарили наших і зірвали в когось із шиї ланцюжок. Мама крикнула їм щось на кшталт “Що ви робите?!”, але вони її послали і пішли в сторону лунапарка. У той момент з тренування спітнілий і розпашілий прибігає тато. Він побачив заплакану маму, швидко спитав, що сталося, і пішов. Тоді я вперше бачив, щоб мама молилася. Як дізнався пізніше, тато знайшов їх – одного вирубив, а другого тягнув по землі до найближчого відділку поліції за зламаний палець. Тоді я подумав, що теж хочу, коли матиму родину, дарувати таке ж тепло, як мама, і бути таким кремезним і надійним захистом, як тато.

HWYD: Поговорімо про вступ і студентські роки.

Костя: Оййййй, тут нам не вистачить всього інтернету, аби про це написати) спробую коротко, хоча це не найвдаліша моя риса))

Я вступив до ІЖ – Інститут Журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Вчився прям класно я, мабуть, тільки перших роки півтора – мав надію перевестися на бюджет. Вступив я на контракт, і тоді мав розмову з татом: “Або ти будеш в Шеві, там де хотів, я сплачуватиму контракт, але ми обмежуватимемо тебе в кишенькових грошах, або ти йдеш в Нархоз (паралельно я вступив на бюджет на “банківську справу” до КНЕУ про всяк випадок, аби лише заякоритися в Києві), там бюджет, стипендія, і ми з мамою ще даватимемо кишенькові”. Та я обрав те, що хотів.

Там, в інституті, я зустрів своїх найкращих друзів, з якими ми, хоч і не так часто, як хотілося б, але дружимо й по цей день. Один із нас загинув на фронті, і це неймовірна втрата, яка дуже сильно по усіх нас вдарила. Макса досі не вистачає і не вистачатиме.

Це було справжнє студентське життя, за яке не соромно. Я прожив його так, як мав і як, мабуть, хотів, аби проживали своє студентське життя мої діти. Тут все, як у Ремарка – дружба, кохання, щирі непідробні емоції, пісні під гітару в гуртожитку. Ех, ностальжи)

HWYD: Розкажи про свої перші заробітки.

Костя: Буквально перший – я забрав із дому смажене насіння, табурет, і став поруч із бабульками торгувати насінням) бізнес не йшов, а потім прийшов тато і купив у мене стаканчик на 50 копійок і забрав мене додому.

А так – на другому курсі я мав літній підробіток – влаштувався секретарем литовської делегації під час ювілейного зʼїзду Банку реконструкції та розвитку в Києві, і на зароблені кошти тут же відправився у перший у своєму житті євротур автобусом.

HWYD: Після інституту ти працював бортпровідником! Як тебе туди занесло?

Костя: Це був пʼятий курс, і тато сказав мені, що в мене є місяць на те, аби знайти роботу – більше він мені грошей не даватиме. Я почав активно щось шукати, але на що я міг розраховувати без досвіду? – або стажер, або за копійки кудись у газету. Тоді я побачив фотки друга у ВК, який ледь не щодня був десь за кордоном. Ми списалися, і він запропонував мені спробувати. Я прийшов на співбесіду до авіакомпанії “Аеросвіт”, і пройшов тоді – три місяці навчання. Я й досі вважаю саме те навчання найкращим і найкориснішим у житті – від етикету, знання подачі страв і сегрегації вин – до гасіння пожеж, рятування потопельників і організації евакуаційних дій. Так я пролітав 2,5 роки. Літав всюди – і далекомагістральні через океан, і короткі до Європи та Азії.

HWYD: Чому вирішив завʼязати з авіацією.

Костя: Я з величезною повагою ставлюся до всіх колег із авіації, зокрема до бортпровідників. Та особисто для себе більше не бачив перспектив – так, було нааааадзвичайно круто, мені був 21 рік, я побачив майже увесь світ, заробляв класні гроші. Та нереалізовані амбіції нагрібали. Я почав згадувати, навіщо я переїхав до Києва і ким хотів стати насправді.

Памʼятаю, у нас був рейс, а я засмучений – бо в цей день мої одногрупники святкували випускний із універа – кінець 5-го курсу. А мені в рейс. Мої колеги про це дізналися, і аби підбадьорити мене – влаштували сюрприз – на зниженні мене покликали до кабіни пілотів, і всю посадку я провів на джамп-сіті у кабіні пілотів. Емоції та враження фантастичні. Тож я був дуже вдячний авіації і колегам, за те що такий неймовірний досвід трапився в моєму житті, та мав рухатися далі.

HWYD: Далі починається ера TV?

Костя: Саме так. Я про це вже багато де розповідав, не хочу сильно повторюватися. Першими мене прийняли “Факти тижня з Оксаною Соколовою” – журналістом-стажером. Я досі вдячний Оксані Миколаївні за віру в мене. А тоді пішло-поїхало: редактор на “Стосується кожного”, Шеф-редактор на Новому каналі та СТБ. Під кінець телевізійної карʼєри замовники мені повністю віддавали проєкти “під ключ” – розробити концепцію, прописати арку сезону, провести кастинг, набрати учасників, написати сценарії, реалізувати, змонтувати і на виході отримати готове шоу. Якось одночасно в мене було 6 проєктів – і я горів цим, а не вигорав.

Здавалося, я знайшов себе і своє місце. Нарешті я виконував улюблену справу, в якій я профі, ще й отримував за це достойну винагороду. Закінчилися злидні, можна було мріяти і планувати майбутнє… Та нас вирішила рф повчити, як нам треба жити, і обовʼязково денацифікувати – до того жоден українець без кидання зіги не лягав спати і не починав день. Фу, короче – прийшла повномасштабна війна.

В країні стало не до розваг, і я лишився без роботи. Деякий час я допомагав у якості інфоволнетра – разом із колишнім міністром Бородянським ми збирали і фіксували усі злочини рф, аби потім мати структуровану доказову базу чи то для Гааги, чи для чого ще знадобиться. Але фінансова подушка швидко закінчувалася, і треба було швидко щось шукати, адже я відчував на собі відповідальність не тільки за себе, а й за рідних та близьких.

Так я написав Інні Gagarin – моїй давній подружці ще зі вступу до інституту і по гуртожитським часам. Я дякую Інні і досі – вважаю, вона врятувала мене в той момент, а також подарувала мені квиток у світ партнерського маркетингу, ще й виступила моїм протеже, що значно спростило мій вхід до сфери.

HWYD: Ти прокачався надзвичайно і у цій сфері – став врешті Креативним директором Wild Wild Group! Як тобі працюється на рівні С-LEVEL?

Костя: Я обожнюю Wild Wild! У мене тут повністю розвʼязані руки – мене покликали на цю позицію як кваліфікованого та досвідченого фахівця, і таким мені дають можливість бути! Це найцінніше в моїй роботі! Памʼятаю наше перше спілкування з СЕО компанії – це мало бути щось типу співбесіди, проте ми настільки захопились і говорили один із одним про все на світі настільки натхненно, що й не помітили, як сплинуло майже 2 години  також перед безпосереднім переходом до WWG, мене дуже сильно підтримала Катя – Head of Sales WWApps. Катю я знав давно, вона медійна і дуже поважна в комʼюніті людина, проте так щиро писала і підтримувала, що я відчув – тут мені буде комфортно. І так і сталося. Тому тільки в такій атмосфері – Я НАГОЛОШУЮ – ВИНЯТКОВО В ТАКІЙ АТМОСФЕРІ, ЯКА Є НАРАЗІ У WILD WILD GROUP – і народжуються усі ці крейзі ідеї з кіньми, стендами, на яких можна малювати, вестернами та багато чим іншим.

HWYD: Щодо робочих заслуг – зрозуміло. А як щодо особистих? Ти ж тато – розкажи про власне батьківство.

Костя: Я – тато прекрасної, найкращої у світі донечки Майєчки. Це – моє серце, моя душа, моя найбільша любов у світі! Так сталося, що ми з її мамою розлучилися, коли Майї було 1,5 року, проте ми добре спілкуємося, підтримуємо дружні стосунки і, сподіваюся, на дитині це жодним чином не відобразиться.

З Майюшиних двох рочків ми з нею постійно їздили на моря) це завжди викликало непідробний інтерес у решти відпочивальників – наша компанія складалася з дідуся (на жаль, моя мама померла 8 років тому), мене і маленької дівчинки. Всі питали, мовляв, де ж ваші дівчата) проте ми прекрасно ладнали трьома поколіннями Голубєвих.

Майя стала моїм найкращим другом. Ми з нею про все говоримо, як із дорослою. А можемо дуріти, наче нам обом по 9, а не лише їй, нещодавно накупили черешні, і я показав їй, як можна стріляти кісточками, як ви розумієте, ми всі були в плямах від черешні, але щасливі. Дуже хочеться зберегти з нею ці стосунки і надалі, не зіскуфитися і бути тим татом, про якого мріє дівчинка – другом, захистом, опорою.

HWYD: Ну, і нарешті про HWYD – як ти його придумав?

Костя: HWYD ми створювали вдвох. Якось я прогулювався з однією подругою і сильно бурчав на нішеві медіа – там то не так, там се не так. На що вона мені запропонувала не буркотіти, а взяти і створити власне. Я подивився на неї розгублено і спитав, на які шиши я це робитиму. І вона відповіла: “Я в це вкладуся – з тебе ідея, концепція, структура, наповнення”. Так і забилися. Виглядало це наче на слабо.

Спершу все йшло якось дуже повільно і здавалося, що увесь задум – просто ілюзорна фантазія. Проте хоп – і вже готовий сайт, хоп – і готовий брендбук, хоп – куплено домен… Пу-пу-пу – назад дороги немає. Коли я поклацав вперше сайт і зрозумів, що це моє дітище, одразу зʼявилося бажання вдосконалювати, популяризувати, робити кращим і впізнаванішим!

Так ми стали тими, ким ми є. Ми набрали невеличкий штат – зараз нас близько 10 людей вже, кожен – талановитий максимально у своїй справі – це така собі Ліга Талантів. Тому усі операційні процеси я можу сміливо довірити команді і забирати на себе роль лише амбасадора для впізнаваності чи залучення експертів для наших матеріалів.