Мастчастина, гроші та кіпрський вітер: велике інтерв’ю з Інною Gagarin

HWYD: Де ти народилась і в якій сім’ї зростала?

Інна: Я народилася в місті Знам’янка Кіровоградської області — у сім’ї залізничників. Причому це справді сімейна династія: мама, тато, бабусі, дідусі — практично всі працювали на залізниці, якщо дивитися на кілька поколінь назад. По татовій лінії одна бабуся була вчителькою математики, а прадід — прокурором. Але всі інші, кого я пам’ятаю і знаю з родини, були пов’язані із залізницею.

Сім’я була абсолютно звичайна. Маленьке місто — на той момент близько 40 тисяч населення. Звичайний садок, звичайна школа. Я росла в непрості й доволі жорсткі 90-ті — коли часто не вистачало елементарних речей, і це був непростий досвід. Думаю, багатьом із нашого покоління це добре знайомо.

HWYD: Якою була ти в дитинстві — більше спокійною чи амбітною? Який спогад із дитинства ти вважаєш важливим для розуміння себе сьогодні?

Інна: Я завжди була амбітною. При цьому — абсолютно нормальною дитиною. Я була популярною у класі, мене не булили, у нас була класна компанія дівчат, де ми підтримували одна одну. Ми товаришували з усіма — і з хлопцями, і між собою — і при цьому непогано вчилися. Я не була зіркою школи, але й проблем у мене не було — ні з навчанням, ні з друзями. Звичайна середньостатистична дівчинка з невеликого містечка в Україні.

Найяскравіший спогад, який дуже добре характеризує мою амбітність, — це історія з підручниками. У школі їх просто не вистачало на всіх. І моя настирність — а можливо, навіть нахабство — дуже мені допомагала. У мене завжди була якась хватка. Ми з однокласницею Катею якось прийшли до бібліотеки й зрозуміли, що потрібних книжок немає. Але в результаті нам їх усе ж дали — якимось дивом ми “прокрутили” це питання. Думаю, це дуже про мене.  У нас була шалена жага до знань. Ми не сказали: “Ну окей, книжок немає — значить, не будемо вчитися”. Ми буквально пробилися й отримали ці підручники одними з перших, у повному обсязі — щоб вчитися.

HWYD: Хто або що найбільше вплинуло на формування твого характеру в ті роки? Про що ти мріяла тоді — ким бачила себе в майбутньому?

Інна: На мене дуже впливало те, що я жила у звичайних умовах і в невеликому місті. Мені дуже хотілося “вийти за межі” цього простору. Хотілося більшого — потрапити в телевізор, стати відомою, бути помітною. Я бачила себе зіркою. Не було принципово, в якій саме сфері — акторство, журналістика. Журналістика здавалася найпростішим шляхом, бо я добре писала. Але навіть тоді мені було важливо обрати найкращий університет. Також дуже вплинула сім’я. Поєднання маминого тепла, доброти й емпатії та татової суворості. Хоча тато теж дуже добрий і чутливий, але саме баланс м’якості й вимогливості, думаю, сильно вплинув на моє виховання.

HWYD: Чи був у твоєму житті момент, коли довелося рано брати відповідальність на себе?

Інна: Мабуть, відповідальність у мене з’явилася дуже рано — ще з дитинства. У мене є молодший брат, і так склалося, що батьки багато працювали, тому я часто відповідала за нього. У таких ситуаціях доводиться швидко дорослішати. Коли ти відповідаєш не тільки за себе, а й за когось меншого — це формує інше ставлення до життя. Бувало всяке: і губила його, і шукала, і водила до школи, і фактично включалася в процеси, які зазвичай не дитяча зона відповідальності.

Загалом я була дуже відповідальною дитиною. Попри складні часи, у мене з раннього віку була музична школа — я пішла туди приблизно у шість років, ще до загальноосвітньої. Потім були гуртки, заняття. Музичну школу я не дуже любила, якщо чесно, але закінчила — і грала загалом близько десяти років. Плюс у школі я була старостою. Тобто відчуття відповідальності — за себе, за інших, за процес — зі мною дуже давно.

HWYD: Якщо озирнутися назад, чи бачиш у тій Інні риси, які з тобою й досі?

Інна: Абсолютно всі. Усе, що було в дитинстві, залишилося зі мною. І сором’язливість, і наполегливість, і бажання чогось досягати. По суті, нічого не змінилося. Я просто стала дорослішою версією себе.

HWYD: Який шлях ти обрала після школи та чому?

Інна: Батьки дуже хотіли, щоб я пішла працювати на залізницю — як і вони. У нас це була сімейна історія вже не в одному поколінні. Але мені завжди хотілося чогось яскравого — і це точно була не залізниця.

HWYD: Чи одразу ти відчула, що хочеш будувати кар’єру в бізнесі?

Інна: Ні, взагалі ні. Дуже довго я думала, що бізнес — це не про мене. Я уявляла себе в телередакції, у створенні контенту, програм, сюжетів. Тоді ще ніхто не розумів, що класична журналістика поступово зникатиме, а розважальний контент і YouTube стануть домінантними. Я думала, що піду або в новини — як “четверта влада”, або в розважальні формати. У бізнес я потрапила абсолютно випадково. І так само випадково це виявилося IT, а згодом — сферою, пов’язаною з трафіком.

HWYD: Якою була твоя перша робота і що вона тобі дала?

Інна: Моя перша робота — коректор у виданні. Вона дала мені витривалість і посидючість. Там була дуже жорстка дисципліна й дуже маленька зарплата. Моя перша зарплатня — 200 гривень. Це був 2007 рік.

HWYD: З чого починався твій шлях у цій сфері та якими були твої перші враження від індустрії?

Інна: Мій шлях почався у 2010 році — з покерного клубу «Хрещатик». Тоді я була студенткою четвертого курсу журналістики й підпрацьовувала журналісткою на покерних серіях. Там я познайомилася з Толіком. Після кількох років роботи в різних компаніях і в покерній сфері він запропонував разом заснувати CPA-мережу. Так я вперше потрапила на конференції, у професійну тусовку, в саму індустрію. Саме звідти почав формуватися мій перший нетворкінг.

Далі вже з’явилася основна компанія, материнська структура, продуктовий напрям. Потім були різні мережі, команди, формати роботи, експерименти. У певний момент у мене була навіть покерна школа. Ми займалися гейміфікацією продуктів — я, чесно кажучи, робила дуже багато різного за ці роки. Якщо не враховувати два роки покеру саме як журналістський досвід, то загалом виходить приблизно 13 років роботи в індустрії. За цей час я спробувала багато напрямів. Не все виходило, багато що не виходило зовсім. Але дещо — точно вийшло. І я це визнаю.

HWYD: Що на старті здавалося найбільш складним або незрозумілим?

Інна: Найскладніше було зрозуміти, як узагалі працює трафік. Зараз це здається очевидним, але 10–11 років тому це була зовсім інша реальність. Пояснення про “трафік”, “сітки”, “матчастину” звучали дуже абстрактно. І тут я дуже вдячна своєму колишньому керівнику Ільдару, який завжди казав:“Інно, якщо ти знаєш матчастину — ти знаєш усе.” Навіть якщо перші бізнеси не злітають, знання основ дає змогу пробувати знову — і зрештою зрозуміти, де саме в тебе вийде.

HWYD: У який момент ти зрозуміла, що це середовище дає можливість для масштабування?

Інна: У мене не було конкретного “моменту”. Ми дорослішали разом з індустрією. Я прийшла — усі були маленькі, і я була маленька. Були великі гравці, але це була зовсім інша ліга, з якою ми тоді навіть не перетиналися. Тому відчуття було таке, що ми всі росли й масштабувалися паралельно.

HWYD: Коли ти відчула, що готова створювати щось своє?

Інна: Це не було різким рішенням. Не було моменту “я прокинулася і зрозуміла — все, роблю своє”. Це історія про обставини, підтримку, пропозиції й правильний момент. Усе просто склалося — один плюс один дорівнює два.

HWYD: Що для тебе було принципово важливим у побудові партнерської програми?

Інна: Дві речі: велика кількість прямих рекламодавців і сильна команда, яка вміє працювати з трафіком. Коли ці елементи сходяться — система працює. Коли щось випадає — все починає сипатися.

HWYD: Як ти формувала команду і культуру всередині проєктів?

Інна: Спочатку команда формувалася з людей, які вже були поруч і хотіли рости разом. З ними було легко починати з нуля. Пізніше з’явився пошук людей із ринку — і це значно складніше. Люди приходять зі своїм досвідом, який не завжди релевантний, і культуру вже важче будувати.

Було кілька етапів: сімейна атмосфера, потім більш корпоративна структура з регламентами й межами відповідальності. Я не вважаю себе генієм корпоративної культури — це був живий, змінний процес.

HWYD: Тебе часто називають однією з ключових фігур індустрії. Як ти сама ставишся до публічності?

Інна:  До публічності я ставлюся нормально, бо я до цього звикла. Це одна з граней моєї особистості. У мене не було якогось моменту, коли я сказала собі: “Все, я хочу бути публічною”. Це сталося дуже природно. У мене не було цілей бути впізнаваною чи спеціально формувати публічний образ. Просто з часом так склалося, що я багато спілкуюся з людьми, давно в індустрії, і мене знають. Чи ключова я фігура — не мені про це судити. Це краще нехай оцінюють інші. Я точно можу сказати одне: мені дуже подобаються люди, з якими я працюю, мені подобається те, чим я займаюся, і мені подобається середовище, в якому я перебуваю. Зараз в індустрії дуже багато сильних людей, які відносно недовго в ній, але вже мають серйозні бізнес-результати. І це дуже круто. Індустрія росте, і це важливіше за будь-які персональні “титули”.

HWYD: Як ти вибудовуєш довіру з партнерами на проекті?

Інна: Я завжди говорю дуже прямо: довіра в будь-яких партнерствах починається з грошей. Це основа. З тобою будуть працювати, якщо ти платиш. Якщо ти не платиш — з тобою не будуть працювати, навіть якщо у вас хороші людські стосунки. Можна бути друзями, можна класно спілкуватися, але якщо ти не виконуєш фінансові зобов’язання — партнерства не буде. Це базова річ.

Але є й інший бік. Ти можеш платити вчасно і в повному обсязі, але якщо ти неприємна людина, якщо з тобою важко, якщо немає поваги — довго з тобою теж ніхто не захоче працювати. Тому для мене це завжди баланс. Приблизно 50 на 50. Ти маєш бути адекватним, чесним, відкритим партнером — і при цьому завжди, без винятків, виконувати свої фінансові зобов’язання. Для мене це основа довіри.

HWYD: Які рішення у твоїй кар’єрі були найбільш ризикованими?

Інна: Чесно кажучи, у мене не було якогось одного рішення, яке я б назвала “найризикованішим”. Запуск будь-якого нового проєкту — це вже ризик. І далеко не всі з них були успішними. Більше того, більшість із них не були успішними з першого разу. Це нормально. Тому для мене ризик — це не щось виняткове, це частина процесу. Тут, скоріше, важливе інше: вміння приймати, що щось не вийшло. Приймати свої слабкі сторони, приймати моменти, де ти була неідеальною, не найсильнішою. Це теж частина зрілості. Усвідомлення, що ти жива людина, а не безпомилкова функція. Ризиків було багато. Успішних із них — не так багато. Але всі вони мене чомусь навчили.

HWYD: Що для тебе важливіше на довгій дистанції — результат чи репутація?

Інна: На довгій дистанції — однозначно репутація. Без жодних сумнівів. Якщо ти хочеш побудувати бізнес “прийшов — заробив — пішов”, тоді, можливо, важливіший короткий результат. Але якщо ти будуєш щось надовго, якщо ти плануєш працювати в індустрії роками — репутація вирішує все. Результат можна показати раз, два, три. А репутація або є, або її немає. Для мене відповідь тут дуже проста — репутація.

HWYD: Як виглядає твоє життя поза роботою? Що тебе найбільше наповнює?

Інна: Найбільше мене наповнюють люди. Моє найближче оточення. Це моя сім’я, рідні, близькі друзі. Це мій фундамент. Крім цього, мені зараз дуже подобається мій лайфстайл загалом. Можливість подорожувати, бачити нові місця, вивчати щось нове. Це теж наповнює і дає відчуття життя. Але якщо говорити чесно, то на першому місці завжди буде сім’я і ті люди, які поруч зі мною не через роботу.

HWYD: Як ти відновлюєшся після складних періодів?

Інна: Я відновлююся на Кіпрі. Я просто приїжджаю туди і максимально багато часу проводжу біля моря — з собою. Я багато гуляю, багато читаю, багато дихаю. Мені дуже подобається кіпрський вайб, ця острівна історія, відчуття спокою й простоти. Після чотирьох років я зрозуміла, що Кіпр мені дуже підходить. Мені не потрібно нічого спеціального робити, щоб відновитися — достатньо просто бути там. Тижня зазвичай вистачає, щоб я знову відчула себе живою, здоровою, наповненою і щасливою.

HWYD: Ти багато подорожуєш і постійно перебуваєш у русі. Як ти справляєшся з перельотами, змінами біоритмів і джетлагами? Чи часто вдається бувати вдома й бачити близьких, чи життя “в літаках” уже стало невід’ємною частиною тебе?

Інна: Якщо чесно, я взагалі не відчуваю джетлагів. Перельоти даються мені дуже легко. Я можу прилетіти куди завгодно і почуватися так, ніби нікуди не літала. Мені здається, що організм просто звик. Я можу летіти 4–5 годин, прилетіти — і одразу бути в робочому або нормальному життєвому стані.

З близькими складніше. Я намагаюся не літати більше ніж на два тижні. Я завжди повертаюся на Кіпр. Батьків бачу рідко — два-три рази на рік. Тут вже тільки телефон, зв’язок і прийняття цієї реальності.

HWYD: Яким ти бачиш свій наступний професійний етап?

Інна: У майбутньому я б хотіла в якийсь момент більше концентруватися на сім’ї й на собі. Не можу сказати, що мені потрібно “відпочити”, бо я не втомилася. Але хочеться мати можливість перемикатися — і мати більше свободи. Для мене важливо не бути постійно “на дзвінках”. Бо в якийсь момент, коли у тебе дзвінки з ранку до пізнього вечора, ти нічого не встигаєш, і при цьому ще перельоти, логістика — це виснажує не роботою як такою, а темпом. Хотілося б більше часу на те, щоб дивитися щось цікаве, жити цікаво — без необхідності постійно кудись бігти, комусь телефонувати, бути в процесі 24/7.

А наступний професійний етап… не знаю. Можливо, я б хотіла щось зовсім інше. Я навіть інколи думаю: умовно, ресторан на березі моря. Або якийсь базовий консалтинг у тій сфері, яку я добре розумію — просто в форматі, який дає мені більше свободи займатися тим, чим я хочу. Але я точно не хочу повністю виходити з індустрії. Мені цікаво, мені подобається. Мені здається, що це класно і для мене, і для сфери — якщо ми будемо рухатися далі разом. Якось так.

HWYD: З якими викликами тобі зараз найцікавіше працювати?

Інна: Мені завжди цікаві нові ринки — це постійний виклик. Тому що це складно: інші правила, інші люди, інший контекст, інша логіка. Але саме це і тримає в тонусі. І ще мені дуже цікаво, коли люди ставлять собі високу планку — і потім реально доходять до неї. Коли хтось спочатку заявляє “великий рівень”, а потім своїми діями цей рівень підтверджує — це кайфово спостерігати і бути частиною такого процесу.

HWYD: Який вплив ти хочеш залишити в індустрії в довгій перспективі?

Інна: Мені здається, що я вже його залишила. Якщо це правда — то я дуже цьому рада. Я думаю, що багато дівчат повірили в те, що дівчата теж можуть дуже багато. І що їм не потрібно “зменшуватися”, щоб відповідати очікуванням. Якщо хоча б частково це сталося через те, що я просто робила свою роботу, була видимою й не ховалася — значить, це вже дуже круто.

HWYD: Що для тебе сьогодні є головним маркером успіху?

Інна: Для мене, як і для всіх, базовий маркер успіху — це гроші. Це звучить банально і навіть меркантильно, але це правда. Успіх вимірюється в грошах. Якщо в тебе є гроші — ти успішний. Якщо немає — ну, вибач, як би це не звучало. Далі вже нюанси: ти можеш бути інтровертом і сидіти вдома, можеш бути екстравертом і тусуватися, можеш бути суперпублічним — це все стиль життя і вибір. Але без грошей сам факт “успіху” дуже важко чимось підтвердити.

HWYD: Ким ти себе відчуваєш сьогодні — без ролей і тайтлів?

Інна: Звичайною дівчиною. І, до речі, “жінкою” я себе особливо не відчуваю — саме дівчиною. Мені поки все дуже цікаво: цікаво жити, цікаво щось досліджувати, цікаво чимось займатися, з кимось спілкуватися, чогось навчатися. Мені просто цікаво бути людиною — і цього зараз достатньо.

HWYD: Яку пораду ти дала б собі на старті цього шляху?

Інна: Я б порадила собі нічого не боятися. Більше довіряти людям, любити людей. Любити свою команду, свою родину, своє оточення. Поважати конкурентів, ставитися до всіх гідно й нікого не обманювати. Це на дистанції завжди повертається — і в хорошому, і в поганому сенсі.

HWYD: І традиційне HWYD-запитання: що ти хочеш сказати людям з індустрії, які зараз читають це інтерв’ю?

Інна: Не відмовляйтеся від своїх мрій — якщо вони у вас справжні. Ідіть далі, бо все реально. Але важливо розуміти: це не казка. Ви ніколи не знаєте, що буде далі. І ніхто не знає.

Се ля ві.